Реформи Йосифа II дали євреям доступ до освітніх можливостей і нових засобів до існування, як-от сільського господарства, транспорту, ремесел і мануфактури. Їм також було надано право володіти землею й передавати її у спадок. Проте зберігалася заборона орендувати сільські землеволодіння, млини й корчми, а в сільській місцевості могли жити тільки ті євреї, які особисто обробляли землю. Ба більше, низку економічно корисних реформ у Галичині було втілено лише частково.

Поширена бідність загострила соціальні антагонізми, зокрема поміщицько-селянські відносини, засновані на примусовій панщині. Польська шляхта володіла більшістю земельних маєтків у Галичині й мала великий політичний вплив. Численне польське селянське населення зосереджувалося переважно в Західній Галичині. У великих містах теж були польські жителі, зокрема серед ремісників, купців і представників вільних професій. Переважна більшість українців (тоді відомих як русини) були селянами з лише тонким прошарком церковної та (станом на початок 1840-х років) світської інтелігенції. Євреї займали проміжну позицію у феодальному устрої та грошовій економіці, що починала розвивалася, однак залишалася все ще маргінальною до початку 1860-х років.

В офіційній доповіді про ситуацію в новій австрійській провінції Галичина, яку підготував для імператриці Марії-Терезії фюрст Венцель Антон фон Кауніц-Ритберг, було вказано, що, заробляючи на прожиття, галицькі євреї залежали від продукції селянства. У звіті також зазначалося, що «в цілому вони [євреї] дуже бідні і є лише губкою, яку вичавлює духівництво та знать». Розслідування австрійського уряду в 1815 році виявило, що приблизно одна третина єврейського населення Галичини складалася з люфтменшен — осіб, єдиним джерелом доходу яких була нерегулярна, випадкова робота. Зубожіння спонукало багатьох галицьких євреїв емігрувати до Угорщини, румунських князівств, Королівства Польського, а врешті й до Західної Європи та Америки.