6.5 - Антисемітизм
1720–1790-ті рр.
До 1720-х років у Російській імперії майже зовсім не було євреїв, за винятком випадкових мандрівників і купців-мігрантів. Внаслідок традиційної християнської ворожості російська держава продовжувала забороняти євреям селитися в її внутрішніх регіонах протягом наступних десятиліть. На початку 1740-х років імператриця Єлизавета відхилила позитивне рішення сенату на клопотання владних органів українських регіонів імперії, які просили надати євреям принаймні тимчасове проживання та дозволити відвідувати ярмарки, які були життєво важливим елементом українського економічного життя. Пояснюючи своє рішення, Єлизавета сказала: «Я не хочу ніякого прибутку від ворогів Ісуса Христа».
Читати більше...
На початку свого правління в 1762 році Катерина II підтвердила заборону на поселення євреїв, не бажаючи розбурхувати громадську думку. Після 1778 року євреїв класифікували як належних до двох станів — купців і містян, що призвело до переслідувань з боку членів цих груп, які були християнами й обурювалися конкуренцією з боку євреїв. Позаяк євреїв вважали купцями, їм був закритий доступ і до сільської місцевості, де вони могли б «збагатитися» коштом селян.
Указ 1786 року, що відбивав принципи Просвітництва, дозволив деякі винятки з обмежень на проживання в сільській місцевості. Цей указ був особливо значущим в Україні, де багато євреїв оселилися в селах. Періодично винятки скасовували, знову забороняючи євреям жити на селі та змушуючи їх переїжджати в міста й містечка. Євреї (і деякі пізніші історики) вважали такі заходи дискримінаційними й репресивними. Імперська політика щодо єврейського розселення змінилася після середини 1790-х років, коли Росія анексувала польсько-литовські території, де проживало найбільше єврейське населення у світі.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 325–333;
- Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1825–1855
У політиці, яка стосувалася євреїв за царя Миколи I (та його наступників), домінувала тверда віра в те, що євреї мали шкідливий вплив на довколишнє населення і що «експлуатація» з боку євреїв була причиною жалюгідного стану селянства. Цар Микола I дозволив євреям тимчасово проживати в Києві з огляду на їхню корисну роль у розвитку торгівлі міста, але потім змусив їх виїхати в 1835 році. Виняток було зроблено для кількох єврейських підрядників, яким доручено будувати Київську фортецю та університет св. Володимира.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 182.
1845
Імператорський указ забороняв традиційне єврейське вбрання, яке «відрізняє євреїв від їхніх сусідів так, що вони утворюють окрему касту й залишаються загрузлими у своїх упередженнях попри всі зусилля уряду». Указ інколи виконувався з безпідставною жорстокістю, про що йдеться в петиції єврейської громади Житомира: «На вулицях дільничні інспектори зривають з єврейських жінок перуки, капелюшки та інші головні убори, тягнуть їх за волосся до відділку поліції та обливають їх кількома відрами холодної води, тримають під арештом 48 годин, а потім змушують прилюдно підмітати вулиці».
Джерела
1846
У Москві вийшла друком дуже впливова книга анонімного автора — «Історія Русів чи Малої Росії». В ній ідеалізовано героїчну боротьбу українського козацтва й висловлено антипольські та антиєврейські мотиви. Один із найрезонансніших мотивів, запозичених з польської літератури, — це стереотипне зображення єврея-орендаря як експлуататора, який «тримає ключі від церкви» й принижує православних християн, вимагаючи від них плату за відвідування церковної служби. Історикиня Джудіт Калік знайшла в архіві згадки про католицьких землевласників-магнатів, які опечатували католицькі церкви через несплачені борги, а також синагоги — через несплату відсотків за позиками. Ці висновки можуть бути зерном істини в стереотипі, який зажив власним життям.
Читати більше...
Історик Сергій Плохій описує «Історію» (яка поширювалася в рукописному форматі протягом понад двох десятиліть до її опублікування) як «безперечно найважливіший текст у формуванні козацького міфу та української історичної ідентичності». Плохій вважає, що «Історія» була «не свідомим маніфестом російсько-української єдності чи раннього українського націоналізму (саме такі протилежні інтерпретації висунула модерна історична наука), а спробою нащадків козацької старшини виторгувати для себе найвигідніші умови входження в [Російську] імперію». За словами Плохія, «Історія» вперше в українській традиції розглядає євреїв не як релігійну, а як етнічну чи расову категорію, пропагуючи думку, що вони не можуть позбутися своєї єврейської сутності та характеру, навернувшись до християнства.
Якою б не була первісна мета твору й попри те, що «Історію» не розглядали як твір історичної науки, вона справила величезний вплив на український фольклор і письменників, які формували українське національне пробудження. У своїх ранніх творах Тарас Шевченко, видатний український поет ХІХ ст., відчитував твір як «пошук національного визволення». Впливові письменники Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, ймовірно, підхопили з «Історії» мотив «ключів від церкви» і ввели його в українську літературу як частину свого зображення єврея-орендаря в ролі експлуататора.
Вчені вважають, що Костомаров і Куліш, прагнучи розробити переконливий національний епічний наратив, посилили теми, які викликали б обурення з приводу приниження та гноблення українського народу. Костомаров використав мотив «ключів від церкви» як головний сюжет у трагедії «Переяславська ніч» (1841), дія якої відбувається в 1649 році, а також пропагував цей мотив у своїх впливових історіях. Так переслідування євреїв за часів Хмельницького стали пов’язувати не лише з наративом економічної експлуатації, а й національним і релігійним приниженням. Куліш зайшов так далеко, що вніс зміни в народну думу, вставивши антиєврейські мотиви — він замінив згадки про польських поміщиків на «євреїв-орендарів». Відомий український письменник Іван Франко й видатний український історик Михайло Грушевський завважили ці зміни й засудили їх.
Джерела
- Serhii Plokhy, The Cossack Myth: History and Nationhood in the Age of Empire (Cambridge, 2012), 4, 6, 179, 304–306;
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature. Representation and Identity (New Haven, 2009), 11–18, 30–31;
- Myroslav Shkandrij, “There are problems in Ukraine that are challenging historians, writers, and civil society,” Hadashot, English translation on UJE website, 18 December 2019.
1862
У петербурзькому українському місячнику «Основа» була опублікована стаття Миколи Костомарова «Юдеям» — перша велика українська декларація щодо українсько-єврейських відносин. У цій статті Костомаров закидає євреям егоїзм і черствість, підкріплюючи свої аргументи антисемітськими мотивами, знайденими в «Історії Русів», про роль євреїв у минулій соціальній експлуатації та приниженні українців, і поєднує це з засудженням їхньої ролі в сучасній несправедливості.
Читати більше...
Костомаров колективно звинувачує євреїв не лише у відсутності симпатії до українських національних прагнень, а й у використанні моральних слабостей інших. Зокрема він звинувачує їх у тому, що вони позичають гроші на випивку «відсталому мужику» і «ведуть боржника до розорення, підбурюють до крадіжок, сприяють розпусті». Звинувачення узагальнено таким чином, що наводить читача на думку, що ми маємо справу з євреями всюди й у будь-який час.
Водночас Костомаров виступив проти першого проєкту пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві, в якому під копитами гетьманського коня були зображені польський шляхтич, єврей-орендар та єзуїт. Костомаров також висловився за скасування наявних законодавчих обмежень щодо євреїв. За словами історика й державного діяча Михайла Грушевського, суб’єктивні емоції Костомарова не дали йому адекватно з’ясувати причини українсько-єврейської напруженості, хоча він і прагнув її подолати.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature. Representation and Identity (New Haven, 2009), 33–35;
- Myroslav Shkandrij, “There are problems in Ukraine that are challenging historians, writers, and civil society,” Hadashot, English translation on UJE website, 18 December 2019;
- Ivan Rudnytsky, "Ukrainian-Jewish Relations in Nineteenth-Century Ukrainian Political Thought," in Peter Potichnyj, Howard Aster, eds. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 70–71.
Пов’язані підрозділи
Розділ 6.4 1890–1900-ті рр. (Українська етнографія)
Розділ 6.5 1876–1883
Розділ 6.6 1858 (Костомаров, про відкритий лист)
1864–1913
Віталій Шульгін заснував у Києві російськомовну газету «Кіевлянинъ», яку субсидував царський уряд. Газета була відома своєю жорсткою антиукраїнською політикою та надзвичайною ворожістю до євреїв. У своїх редакційних статтях він критикував будь-який прояв українофільства як український сепаратизм. Його погляди на євреїв, сформульовані у 1870 році, були глибоко антисемітськими: «…багато жахливих речей процвітають [серед єврейського народу] — обскурантизм диявольського забобону та фанатизм — і багато тисяч єврейських голів наповнені збоченими уявленнями, але моральна відповідальність за весь цей безлад лежить виключно на єврейських установах і на єврейських органах врядування».
Читати більше...
У 1869 році газета повела великий наступ проти євреїв-орендарів, чию діяльність вона розглядала як зло. Ймовірно, ця кампанія спонукала місцевого губернатора князя Дондукова-Корсакова запропонувати заходи щодо заборони євреям орендувати або купувати маєтки в його юрисдикції та поновлення обмежень на торгівлю спиртними напоями у сільській місцевості Смуги осілості.
Газета «Кіевлянинъ» продовжувала свою антиєврейську кампанію до смерті Шульгіна, а під редакцією його сина Василя (1878–1976) — до 1910-х років. І батько, і син були правими російськими монархістами. Однак у 1913 році Василь різко розкритикував російський уряд за роль, яку той відіграв у судовій справі Бейліса про кривавий наклеп.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 404, 426, 429;
- "Kievlianin," Internet Encyclopedia of Ukraine (1988).
1871
Під час Страсного тижня натовп греків і росіян здійснив погром проти євреїв в Одесі, провідному центрі російської акультурації. Антиєврейські погроми також відбулися в 1821 і 1859 роках. Серед причин погрому 1871 року — зростання конкуренції в торгівлі зерном між грецькою громадою та євреями, а також релігійна антипатія до євреїв. Як повідомляв новоросійський генерал-губернатор граф Коцебу: «У натовпі християн часто лунали слова “Євреї образили нашого Христа, вони багатіють і смокчуть нашу кров”».
Читати більше...
В результаті заворушень і руйнації загинуло вісім людей, 21 особа дістала серйозні поранення, а тисячі залишилися без даху над головою (особливо в єврейському передмісті Молдаванка). Ситуацію погіршувала реакція Коцебу та неєврейської інтелігенції міста, які звинувачували євреїв у тому, що вони самі почали насильство.
Тривожні події та відсутність підтримки з боку влади під час чотириденного погрому змусили єврейських лідерів переглянути свою віру в остаточне подолання того, що вони тепер бачили як вкорінену юдофобію. Прикметним прикладом є публіцист/письменник Перец Смоленскін, який став піддавати сумніву можливість інтеграції євреїв у ширше християнське суспільство й став одним із перших подвижників єврейського націоналізму.
Джерела
- John Klier, "Pogroms," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 428;
- Zipperstein, The Jews of Odessa: A Cultural History, 1794–1881 (Stanford University Press, 1986), 114–128.
1876–1883
Коли професор Даниїл Хвольсон перевидав своє спростування кривавого наклепу в 1879 році, на сторінках газети «Новое время» йому заперечив історик Микола Костомаров, який стверджував, що «деякі» євреї практикували ритуальні вбивства. За три роки до того Костомаров дав своє наукове схвалення книзі, яка звинувачувала «єврейських сектантів» у ритуальному вбивстві. Автором був нечесний, позбавлений сану священник Іполит Лютостанський. У 1883 році Костомаров опублікував «Жидотрепание в начале XVIII века» — вигадану розповідь про звинувачення євреїв у ритуальному вбивстві в Україні на початку XVIII ст., яке призвело до погрому — тут є чітка аналогія з погромами 1881–1882 років.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 391, 435; vol. II, 10.
Пов’язані підрозділи
Розділ 6.4 1890–1900-ті рр. (Українська етнографія)
Розділ 6.5 1862 (Микола Костомаров)
Розділ 6.6 1858 (Костомаров, про відкритий лист)
1878–1881
У цей період у публічний дискурс увійшла антисемітська риторика, яка зображувала євреїв як загрозу для суспільного ладу — чи нібито як втілення революційного соціалізму, чи через їхній «нігілізм», чи деструктивний капіталізм.
1878 року видатний російський письменник Федір Достоєвський опублікував лист до редактора в юдофобській газеті «Гражданин». В ньому автор звинувачував євреїв загалом у наростанні революційних заворушень в імперії. У листі зазначалося, що «Одеса, місто жидів, є центром нашого розгулу соціалізму» — хоча на той час участь євреїв у соціалістичному революційному русі була дуже незначною.
Читати більше...
У статті В. Варзера «Євреї-орендарі в Чернігівській губернії» 1879 року, опублікованій у впливовому петербурзькому щомісячнику «Отечественные записки», вміщено перебільшене, підбурювальне твердження, що євреї-орендарі, «випадкові люди, які не мають зв’язку з землею й не поважають її», вже контролюють 40 % землі в губернії та експлуатують підконтрольних їм селян. У цей період у публічному дискурсі євреїв часто порівнювали з куркулями, які спочатку були дрібними торговцями, але в період після емансипації їх все частіше вважали хижими селянами, які прагнули придбати землю коштом своїх сусідів.
У 1880 році шановна петербурзька консервативна газета «Новое время» стверджувала, що сутність юдаїзму — «космополітизм» і що для євреїв увесь світ був об’єктом експлуатації, а капіталізм і соціалізм — це просто паралельні шляхи до тієї самої мети.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 432–434.
1880–1890-ті рр.
Зростання комерційної еліти в Києві, до якої належало кілька єврейських підприємців (наприклад, родина Бродських), створило дух філантропії, співпраці та яскравого культурного життя, але водночас викликало антисемітські реакції. Скарги надходили як від інтелектуалів, так і від дедалі більшого класу робітників — вони нарікали на те, що ціни на основні товари й послуги (наприклад, цукор, комунальні послуги) були завищеними.
Дрібніші купці з-поміж православного українського населення та жителі збіднілих периферійних робітничих кварталів Києва почали створювати об’єднання, гуртуючись навколо таких нарікань.
Читати більше...
До 1890-х років у місті посилилися класово свідомі думки й антикапіталістичні настрої. Однак ці групи не помічали видатних елітних українських та російських родин (як-от Терещенків і Бобринських) у місцевому капіталістичному комплексі, зосереджуючись майже винятково на успіху єврейських підприємницьких родин і поєднуючи антикапіталістичну критику з антисемітською риторикою.
У газетах, на засіданнях міської ради та в добровільних об’єднаннях антисемітські політичні активісти почали говорити про єврейську змову й вимагали знищити «юдо-капіталістичне ярмо». Деякі київські антисемітські активісти-популісти відкидали такі ліберальні принципи, як громадянська рівність, вважаючи їх єврейською хитрістю для досягнення панування над нещасними селянами. Інші брали участь в підбурюванні проти євреїв разом із місцевими правими російськими націоналістичними групами попри національні та ідеологічні відмінності.
Джерела
- Faith Hillis, Children of Rus': Right-Bank Ukraine and the Invention of a Russian Nation (Ithaca and London, 2013), 127–138.
1881–1884
Погроми
Південно-західними провінціями імперії прокотилася хвиля погромів, викликаних чутками про те, що євреї вбили царя Олександра II і що в результаті уряд нібито санкціонував напади на євреїв. Деякі вціліли учасники революційної «Народної волі» — групи, яка фактично здійснила вбивство царя як частину свого плану дестабілізувати суспільство — підтримали погроми. Хоча російська влада побоювалася, що погроми можуть сприяти подальшим заворушенням з боку революціонерів, вона не вжила злагоджених заходів, щоб втрутитися й насильство з самого початку.
Читати більше...
Погроми, що їх єврейські письменники називають «південними бурями», були зосереджені в Наддніпрянській Україні, спочатку в Єлисаветграді (нині Кропивницький), потім у Херсонській губернії. Після цього стався триденний погром у Києві. Пізніше насильство поширилося на села Київщини й навколишніх губерній. З 259 погромів 219 відбулися в селах, 4 — в єврейських сільськогосподарських колоніях, 36 — у містах і містечках. Насильство полягало насамперед у грабежі — банди місцевих міщан і селян грабували єврейські будинки й крамниці. Але було також багато зґвалтувань, щонайменше 35 смертей і набагато більше поранень.
Тодішні посадовці та слідчі комісії пояснювали, що погроми сталися як реакція на грабіжницьку економічну практику євреїв, що завдала шкоди селянству й простому народу. Цю тему пропагувала юдофобська преса, її повторювали в урядових колах, зокрема київський генерал-губернатор і новий міністр внутрішніх справ граф Микола Ігнатьєв, які рекомендували відновити й розширити економічні обмеження щодо євреїв. Таке пояснення погромів виявилося особливо зручним для керівної верхівки й самого Ігнатьєва, який бажав дискредитувати ліберальні реформи попереднього правління та підсилити самодержавні тенденції нового царя.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 5;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 361;
- Shmuel Ettinger, "The Modern Period," in A History of the Jewish People, H.H. Ben Sasson (Cambridge, Mass., 1976), 881–883;
- John Klier, Shlomo Lambrosa, eds., Pogroms: Anti-Jewish Violence in Modern Russian History (Cambridge: Cambridge University Press, 1992), 40–43 ff.
1882
Відповідь царської влади на погроми 1881 року полягала в створенні спеціальних комісій у кожній губернії Смуги осілості для перевірки шкоди, завданої господарською діяльністю євреїв. Оскільки ці комісії складалися з представників груп, які вороже ставилися до євреїв і конкурували з ними, їхній загальний висновок зводився до того, що на євреїв потрібно накласти посилені економічні обмеження. Як наслідок, міністр внутрішніх справ граф Микола Ігнатьєв запропонував антиєврейські «Травневі закони», а цар Олександр III затвердив їх як тимчасові заходи в травні 1882 року, хоча вони протривали до 1917 року.
Читати більше...
Ці закони поновлювали й розширювали антиєврейські обмеження, які було скасовано під час Великих реформ 1860-х років, зокрема заборону будь-якого нового поселення євреїв у сільській місцевості (крім єврейських сільськогосподарських колоній). Травневими законами також повернуто numerus clausus у середніх школах та університетах і квоти для професій. Обмежувальні заходи були представлені як «захист первинного населення від єврейської експлуатації».
Деякі чиновники виступали проти драконівських заходів і були стурбовані їхнім можливим впливом на імідж Росії за кордоном і на економічну стабільність імперії. Більш збалансовані висновки й рекомендації представила інша спеціальна комісія, але цар Олександр III, який дотримувався ворожого погляду на євреїв, відхилив їх. На царя, ймовірно, вплинув його наставник Костянтин Побєдоносцев, який стверджував, що обмеження шкідливої діяльності євреїв — для їхнього ж блага, нібито для того, щоб захистити їх від подальших випадів обурених селян. Насправді ж ці правила серйозно вплинули життя євреїв, більшість з яких вже ледве заробляли собі на прожиття в переповнених містечках Смуги осілості.
Висновки сучасної науки вказують на те, що влада не планувала й не давала схвалення на здійснення погромів 1881–1882 років. Однак антиєврейські закони, які держава ухвалила після погромів, сприяли майже повсюдному тодішньому сприйняттю, що царський режим їх або спланував, або принаймні схвалив.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 8, 13–14;
- Shmuel Ettinger, "The Modern Period," in A History of the Jewish People, H.H. Ben Sasson (Cambridge, Mass., 1976), 881–885;
- Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1884–1890-ті рр.
Влада знову запровадила норми, що обмежували освіту й професійну підготовку євреїв, і ревно втілювала антиєврейські заходи. У 1884 році було закрито єдине в Російській імперії єврейське професійне училище, яке діяло в Житомирі понад 20 років. Виправданням для закриття школи було те, що це давало євреям несправедливу перевагу, оскільки основна частина населення не мала таких шкіл. У 1885 році Харківський технологічний інститут застосував 10-відсоткову квоту для євреїв. У 1887 році міністерським розпорядженням встановлено загальнодержавні квоти на освіту для євреїв у середніх школах та університетах: 10 % у Смузі осілості, 5 % у решті країни та 3 % у Москві й Санкт-Петербурзі. Особливо обтяжливою була постанова 1886 року, яка накладала великі штрафи на сім’ї молодих євреїв, які не з’явилися для проходження військової служби — багато з них уже емігрували, легально чи іншим чином, до Північної Америки.
Читати більше...
Вигнання окремих осіб чи цілих груп євреїв із Києва та інших великих міст стало регулярним явищем. Поліція постійно переслідувала євреїв, які проживали за межами Смуги осілості, свавільно вимагаючи платежі й організовуючи спеціальні нічні рейди. Часто це відбувалося внаслідок рішення влади, що конкретна економічна професія (наприклад, певна категорія ремісників) більше не буде враховуватися при наданні євреям прав на проживання в місті. За даними історика Шимона Дубнова, у 1886 році з Києва вислали близько 2000 єврейських сімей (а в 1891 році з Москви — близько 20 тис. євреїв). Безсумнівно, що положення Травневих законів 1882 року, що забороняло «нове поселення» євреїв у сільській місцевості, за яким у наступне десятиліття ввели освітні, професійні та житлові обмеження, сприяли зубожінню мільйонів євреїв імперії.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 15;
- Shmuel Ettinger, "The Modern Period," in A History of the Jewish People, H.H. Ben Sasson (Cambridge, Mass., 1976), 883–885;
- Natan Meir, Kiev: Jewish Metropolis (Bloomington and Indianapolis, 2010), 103–106.
1903
Антиєврейське насильство спалахнуло на Великдень у Кишиневі в південно-західній провінції імперії Бессарабії. Сорок сім євреїв було вбито, ще сотні — зґвалтовано або покалічено, 700 будинків спалено, 600 магазинів пограбовано. Кишинівський погром створив резонанс у регіоні та викликав обурення у всьому світі, особливо коли стало відомо, що влада не втручалася до третього дня. Історики вважають, що він став архетиповим погромом і виходить за рамки самих страждань. У наступному році ще 43 насильницькі інциденти в регіоні призвели до 36 смертей, багатьох поранених і значного руйнування майна. Майже половина цих інцидентів була пов’язана зі звинуваченнями в ритуальних вбивствах, бійками на ринку, напруженістю під час єврейських і християнських релігійних свят та загальним розладом правопорядку.
Читати більше...
Історики довгий час вважали, що підбурювачами кишинівського антиєврейського насильства були чиновники російського імперського уряду. Натомість нещодавні дослідження вказують на групу місцевих активістів, які були тісно пов’язані з запеклою антисемітською газетою і яких підтримували праві радикали серед студентства. Проте зрозуміло, що поліція та місцева влада не вжили рішучих заходів, щоб припинити насильство чи покарати винних. Їхня апатична реакція була сигналом тим, хто хотів напасти на євреїв, що вони можуть робити це безкарно. Так було закладено основу для набагато жорстокішої хвилі погромів, яка прокотилася протягом наступних двох років по всій Російській імперії.
Кишинівський погром мав винятково важливі наслідки. Він підірвав віру багатьох євреїв у те, що інтеграція в широке суспільство була реалістичним прагненням, а також стимулював еміграцію, сіонізм та організацію єврейських загонів самооборони, які послужили взірцем для реагування на пізніші погроми.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 47–49;
- Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Wolf Moskovich, "Kishinev," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- John Klier, "Pogroms," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Steven J. Zipperstein, Pogrom: Kishinev and the Tilt of History (2018), 11, 90–99.
1903–1912
Сумнозвісна підробка, відома під назвою «Протоколи сіонських мудреців», — найпоширеніша антисемітська публікація XX століття — була створена й поширювалася за підтримки співробітників царської таємної поліції. «Протоколи», якими б грубими вони не були, розповсюджували міф про те, що єврейські лідери проводили таємні зустрічі, на яких вони змовилися домінувати у світі, економічно та політично. У цьому описі євреїв зображено не тільки як антихристиян — їх звинувачено в пороках лібералізму, капіталізму, соціалізму та у всіх інших бідах сучасності.
Читати більше...
Частини «Протоколів» оприлюднила в серпні–вересні 1903 року в серії публікацій відверто антисемітська петербурзька щоденна газета «Знамя». Видавець газети Павло Крушеван був російським ультранаціоналістичним монархістом і ключовим підбурювачем кишинівського погрому, який стався чотирма місяцями раніше. Російський містик Сергій Нілус опублікував повну версію «Протоколів» 1905 року й поширював їх перевидання наступні десять років.
Антисемітські мотиви в «Протоколах» знайшли відгук серед чорносотенців, які підбурювали до антиєврейських погромів на українських землях у 1905–1906 роках та доклалися до справи Бейліса в 1911–1913 роках. Після російської революції «Протоколи» широко розповсюджували в Європі та за її межами російські монархісти-емігранти, які намагалися дискредитувати більшовиків, пов’язуючи їх з євреями. Ключові мотиви «Протоколів» живили юдо-більшовицький міф — «віру» в те, що більшовизм є продуктом міжнародної єврейської змови з метою підірвати й знищити християнський світ й окремі європейські нації зсередини. Цей міф використовували як промонархічна російська Біла армія, так і війська новоствореної української держави для виправдання кривавих антиєврейських погромів у 1918–1919 роках. Він був також центральним елементом німецької пропаганди в Східній Європі в період підготовки до Другої світової війни та під час неї, розпалюючи радикалізований антирадянський націоналізм у 1930-х роках і на початку 1940-х років, зокрема в Україні.
Джерела
- Daniel Pipes, Conspiracy: How the Paranoid Style Flourishes and Where It Comes From (Simon & Schuster, 1997), 85–87;
- Wayne Allensworth, The Russian Question: Nationalism, Modernization, and Post-Communist Russia (Rowman & Littlefield, 1998), 126–129;
- Norman Cohn, Warrant for Genocide: The Myth of the Jewish World Conspiracy and the Protocols of the Elders of Zion (London, 1996);
- Stephen Eric Bronner, A Rumor about the Jews: Antisemitism, Conspiracy, and the Protocols of Zion (Oxford, 2003);
- Paul Hanebrink, A Specter Haunting Europe: The Myth of Judeo-Bolshevism (Cambridge, Massachusetts, 2018).
1905–1906
Хвиля погромів охопила понад 600 міст і сіл, майже всі з них у Смузі осілості, в результаті чого загинуло понад 3100 осіб, 17 тис. було поранено, майно масово знищено. Близько 87 % (575) погромів відбулися в українських губерніях: Чернігівській, Полтавській, Катеринославській, Херсонській, Подільській, Київській та Бессарабській.
Читати більше...
Насильство було безпосередньо пов’язане з боротьбою уряду проти дедалі сильнішого революційного руху та з поступками, які зробив революціонерам цар Микола II у Жовтневому маніфесті. Понад чотирип’ятих погромів відбулися протягом 60 днів після виходу маніфесту. У цей період значна частина можновладців вважала «євреїв» головними підбурювачами до революції. Насправді ж євреї були невеликою меншістю серед революційних лідерів.
Історики задокументували причетність центральної влади до погромів і небажання провінційних імісцевих чиновників вживати заходів для стримування насильства. Ще одним важливим чинником підбурювання до насильства стала поява екстремістських правих політичних організацій, які вербували урядовців для виконання своїх завдань, і створення промонархічних груп, відомих як «чорнісотні». Ці групи зорганізували й скоїли більшість нападів за підтримки прихильників серед імперськихдержавних бюрократів, військовиків, поліції та консервативної преси (передусім газети «Кіевлянинъ»), яка неодноразово звинувачувала євреїв у революційній діяльності. Хоча євреї були основною мішенню, чорносотенці застосовували насильство й для того, щоб залякати лібералів, демократів, соціалістів, українських культурних діячів і студентів, підозрюваних у підтримці революційного руху.
Дослідження показують, що в уряді існували різні підходи, особливо на пізніх етапах. Деякі чиновники заохочували або потурали демонстраціям, які підтримували старий порядок; дехто просто дозволив їм відбутися, а інші вжили заходів, щоб запобігти виходу насильства з-під контролю.
Різна динаміка призвела до погромів євреїв на Донбасі в 1905 році. Насильство було частиною повсякденного життя в середовищі робітничих поселень — етнічно різноманітного, питущого та переважно чоловічого контингенту. Іншим чинником стала масова політична мобілізація, бо й праві, й ліві політичні сили намагалися згуртувати промисловий пролетаріат на підтримку своїх цілей, іноді використовуючи антисемітську риторику. Зі зростанням економічних і політичних розчарувань зростало й невдоволення робітників промисловцями, урядом і самими революційними лідерами, деякі з яких були євреями. Часом невдоволення переростало в насильство проти євреїв.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford and Portland, 2010), vol. II, 52, 54–57;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto: Second Edition, 2010), 361;
- John Klier, Shlomo Lambrosa, eds., Pogroms: Anti-Jewish Violence in Modern Russian History (Cambridge: Cambridge University Press, 1992), 224–225, 240;
- Roman Senkus, "Union of the Russian People," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993);
- Charters Wynn, Workers, Strikes, and Pogroms: The Donbass-Dnepr Bend in Late Imperial Russia, 1879–1905 (Princeton University Press, 1992).
1911–1913
Суд над Бейлісом
Єврея Менделя Бейліса, прикажчика цегельні в Києві, було хибно звинувачено у вбивстві хлопчика-християнина Андрія Ющинського з ритуальною метою. Документальні докази засвідчують, що підбурювачами справи були фанатичні антисеміти в київській прокуратурі та їхні прихильники серед імперських бюрократів, зокрема в поліції та судовій системі.
Читати більше...
Поліція, хоч і знала особи справжніх вбивць, співпрацювала з чиновниками Міністерства юстиції та протягом двох років готувала свідчення різних діячів злочинного світу й «експертів» на підтвердження обвинувачення. Слідство й судовий процес привернули увагу всього світу. Суд сколихнув і розділив суспільство в Російській імперії по лінії антисемітських настроїв і спроб протистояти їм — подібно до справи Дрейфуса у Франції.
Зрештою суд у Києві виправдав Бейліса після рішення присяжних, серед яких переважали селяни, хоча й встановив, що це було ритуальне вбивство. Влада зберігала антисемітську позицію навіть після вироку. Як заявив цар Микола II, повторюючи думку міністра юстиції Івана Щегловітова: «Безумовно, це було ритуальне вбивство. Але я радий, що Бейліса виправдали, бо він невинний».
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 72–74;
- Shmuel Ettinger, "The Modern Period," in A History of the Jewish People, H.H. Ben Sasson (Cambridge, Mass., 1976), 887–888.
