2.1 - Політика
870-ті рр. — 1054 р.
Київська Русь
Скандинавські варяги відкрили водні шляхи, що вели крізь східноєвропейські ліси й степи до великого торгового центру — Константинополя. По дорозі, зокрема в Києві на Дніпрі, вони встановлювали торгові пункти, які розрослися й перетворилися на міста, які зрештою об’єдналися в політичну одиницю, відому під назвою «Київська Русь». У середньовіччі ця держава була відома під назвою «Русь», а з XI століття — також як «Рутенія». Ці позначення відрізняються від сучасної назви «Росія», яка увійшла в обіг у XV ст. І українські, і російські історики розглядають Київську Русь як невіддільну частину своїх національних історій.
Походження русів та їхньої держави огорнуте непевністю й суперечностями. Історики вважають, що Київську Русь населяли переважно східні слов’яни, які утворили кілька племінних союзів, кожен із яких мав свій політичний та економічний центр. Варяги поступово змішалися зі слов’янською знаттю й асимілювалися в місцеву культуру. У цей період Київська держава підтримувала зв’язки з західними й центральноєвропейськими країнами, зокрема через династичні шлюби. В Київській Русі поруч зі східнослов’янським населенням жила невелика кількість євреїв.
Читати більше...
В руських писемних джерелах згадано групи євреїв, які вже на початку X століття жили на Подолі в Києві. Очільниками утворених єврейських громад ставали не лише євреї з Хозарського каганату та місцеві євреї, які прибирали собі слов’янські імена, а й їдишомовні мігранти-ашкеназі, що прибули, ймовірно, з Богемії та Моравії (сучасна Чехія) і підтримували зв’язки з євреями на землях германців.
На першому етапі утворення Київської Русі (878–972) правителям скандинавського походження вдалося підпорядкувати собі східнослов’янські й фінські племена. Після того, як енергійний великий руський князь Святослав зруйнував Хозарський каганат наприкінці 960-х років, правління руських князів поширилося на степ. Проте степовий регіон був нестабільний; його населяли протиборчі кочові тюркські племена, що часто воювали з руськими князями.
Під час другого етапу (972–1132) відбулася консолідація Київської Русі — вона перетворилася на конгломерат пов’язаних родинними зв’язками князівств, під адміністративним контролем яких перебувала величезна територія, яка дедалі більше розширювалася. Київська Русь досягла піку свого розвитку за часів правління Володимира Великого (пр. 980–1015 рр.), за якого Русь прийняла візантійське християнство, та Ярослава Мудрого (пр. 1019–1054 рр.), коли відбувся прикрий розкол християнства на західне католицьке й східне православне. Під час цього періоду розвинулися зв’язки зі степовими кочовиками — конфлікти поступилися місцем торгівлі, військовим союзам та шлюбам.
Джерела
- Orest Subtelny, Ukraine (Toronto, Toronto University Press, Third Edition, 2000), 25–37, 52;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Toronto University Press, Second Edition, 2010), 55–59;
- Paul Robert Magocsi, Yohanan Petrovsky-Shtern, Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence (Toronto, Second Edition, 2018), 15–19.
- John-Paul Himka, Ten Turning Points: A Brief History of Ukraine.
1132–1240
Цей період був позначений двома суперечливими тенденціями: більшою інтеграцією внаслідок поширення християнства та політичним розпадом внаслідок зниження авторитету Києва та появи альтернативних центрів влади серед князівств.
Міжусобні чвари між руськими князями призвели до розпаду Київської Русі на окремі князівства, які часто ставали об’єктом тюркських набігів зі сходу. Найруйнівнішими були напади монгольських військ, які в основному складалися з тюркських груп, відомих під загальною назвою татари. 1223 року напад військ Чингісхана завершився їхнім відступом до Монголії, хоча вони розгромили спільні русько-половецькі сили. Однак 1236 року монголи повернулися: величезне військо під командуванням онука Чингісхана, хана Батия, завоювало великі території в Східній Європі, зокрема кілька руських князівств, а в грудні 1240 року — й сам Київ.
Монгольську навалу історично розглядають як початок темної доби знищення, підкорення й втрат. Водночас монголи прагнули створити стабільне політичне середовище, сприятливе для контролю над цінними торговими шляхами, що проходили через регіон. Задля стабільності вони дозволили правителям Київської Русі правити далі за умови, що ті визнаватимуть монголо-татарську владу й платитимуть щорічну данину.
Джерела
- Orest Subtelny, Ukraine (Toronto, Toronto University Press, Third Edition, 2000), 37–41;
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, 2007), 45–50;
- Paul Robert Magocsi, Yohanan Petrovsky-Shtern, Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence (Toronto, Second Edition, 2018), 15–17;
- "Batu Khan," Internet Encyclopedia of Ukraine.
1187
Найдавніша згадка назви Україна трапляється в «Повісті минулих літ» — літописі Київської Русі початку XII століття, де її вжито у зв'язку зі смертю в 1187 році руського князя Володимира Глібовича. «За ним Україна стогнала», як написано в «Повісті», згідно зі списком XV століття (Іпатіївський список). Припускають, що назва Україна позначала степове прикордоння від Переяслава на сході до Галичини на заході, а не конкретну територію.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 189;
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 358.
1238–1340-ті рр.
Галицько-Волинське князівство
Разом із Волинським князівством Галичина функціонувала (до 1240 р.) як центр торгівлі: між східними й західними регіонами, сполучаючи Київ (через Краків) з Угорщиною, а також між північними й південними краями — від Балтійського до Чорного моря. Бояри (політично впливовий клас землевласників) запросили до себе Романовичів, і їхня династія правила Галичиною та Волинню як об’єднаним князівством. Після пограбування Києва та інших руських князівств війська монгольського правителя хана Батия увійшли в Галичину, Польщу й Угорщину. До 1242 року влада Золотої Орди поширилася на всю південну степову Україну й Крим.
Читати більше...
Батий змусив князя Данила стати його васалом і скористатися перевагами Pax Mongolica — мирною стабільністю в обмін на щорічну данину зерном та іншими товарами. Хоча політика підкорення монголам сприймалася як приниження, вона забезпечила стабільність і процвітання Галицько-Волинського князівства протягом декількох десятиліть, що вигідно вирізняло цю добу від міжусобних воєн та частих кочових набігів, якими був позначений попередній період.
Князь Данило та його наступники правили наново об’єднаним, незалежним Галицько-Волинським князівством, пізніше королівством, до якого входила більшість євреїв, що жили тоді на українській території. За часів правління Данила та його сина Лева Галицько-Волинське князівство зі столицею у Львові досягло вершини своєї політичної могутності та економічного впливу.
Під час правління Лева Даниловича правителі сусідніх польських земель надали євреям низку формальних привілеїв, що стосувалися врегулювання умов їх проживання. Ці умови й привілеї створили прецеденти для толерантного ставлення наступних політичних режимів до єврейського громадського життя на українських землях під польським правлінням.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, 2007), 51–56;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 125–126, 154;
- "Batu Khan," Internet Encyclopedia of Ukraine;
- Moshe Rosman, "Poland: Poland before 1795," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Bernard D. Weinryb, The Jews of Poland (Philadelphia, JPSA, 1972), 134–155.
1340–1392
Колись могутнє Галицько-Волинське князівство увійшло в період занепаду внаслідок викликів з боку впливових землевласників (бояр), своєї антимонгольської політики та двох великих військових кампаній (1340 р. і 1349 р.) під проводом польського короля Казимира III «Великого». Історичні дані не підтверджують тези про те, що Казимир Великий привів євреїв у Польщу, однак він надав їм на своїх землях певні привілеї, яких вони не мали деінде. До 1387 року князівство зазнало поділу: Галичина стала частиною Королівства Польського, а Волинь разом із Наддніпрянщиною відійшла до литовських князів.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, 2007), 56;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 129;
- Hanna Zaremska, "First Encounters, 960–1500," in Polin: 1000 Year History of Polish Jews (Warsaw, 2014), 70.
