chapter politics

3.4 - Культура й релігія

chapter politics
two

1370–1430-ті рр.

Спочатку литовці старалися не втручатися в релігію й культуру на завойованих територіях — цій політиці ставили за заслугу успішність литовського правління, як підсумував один великий князь: «ми не вводимо нічого нового й не будемо рушити старе». Поки литовці залишалися язичниками, вони здебільшого були терпимими до православної Русі. Деякі литовські князі прийняли православ’я й захищали юрисдикційний статус православної церкви у своїй державі. Однак політика змінилася після переходу литовського князя Ягайла та його держави в римо-католицизм у 1387 році. Навернення мало позитивні наслідки для представників литовської знаті, які перейшли в римо-католицизм, й негативні для величезної кількості православних у Великому князівстві Литовському. Ці зсуви в бік релігійної нетерпимості й дискримінації православних зрештою спричинилися до повстань.

Джерела та пов’язані підрозділи

  • Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 59–60;
  • Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 136–137, 139.

Пов’язані підрозділи
Розділ 3.1  1340–1500-ті рр. 

two

1450-ті рр.

До середини XV століття Київське князівство — автономна держава під орудою напівнезалежних правителів із литовської династії — стало важливим інтелектуальним центром. Коли 1453 року Константинополь завоювали османські турки, політично стабільний і культурно відроджений православний Київ став притулком для освічених християн і євреїв, які покидали Візантію.

Джерела

  • Omeljan Pritsak, "The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus' and the Lithuanians," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 14–15.

1470-ті рр.

За даними тогочасних джерел, у Києві оселилася суперечлива, але високоінтелектуальна християнська секта, яку її супротивники називали жидівствуючими. Члени секти (ймовірно єврейського походження) дотримувалися вірувань, що їх православна церква сприймала як єретичні, а також прийняли ряд єврейських релігійних звичаїв, як-от дотримання шабату. Коли їхні вірування поширилися до Москви, їх розцінили як загрозу російському православ’ю й наклали на них заборону.

Джерела

  • Omeljan Pritsak, "The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus' and the Lithuanians," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 15.

1470-ті рр. — 1520

Мойсей бен Яків Київський, видатний єврейський вчений-ерудит, народився, жив і працював у Києві. Він зробив внесок у біблійну екзегезу, талмудичні дослідження, каббалу, граматику івриту та формулювання календаря. Його творчість перервалася через напад татар на Київ 1482 року, під час якого його бібліотеку було розграбовано, а його самого вивезено в полон до Криму. Незабаром Мойсея викупили, він повернувся до Києва, але мусив знову перервати роботу в 1495 році, коли євреїв вигнали з Києва, який входив тоді до складу Великого князівства Литовського. Протягом останніх років свого життя в Кафі/Кефе Мойсей бен Яків Київський розробив новий літургійний обряд, який прийняли всі традиційні євреї Криму.

Джерела

  • Omeljan Pritsak, "The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus' and the Lithuanians," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 15.

1500–1570-ті рр.

Геополітичні події з кінця 1400-х років призвели до ізоляції православних християн на українських землях від братів за вірою в Московії, Константинополі й Молдавії. Деякі відповіли на ізоляцію переходом із мирського світу в духовну сферу, через що зросла кількість як нових, так і відновлених монастирів. Монастирі ж, своєю чергою, засновували школи й друкарні, що видавали різноманітні церковні книги та релігійну літературу. Невелика група православних руських магнатів, зокрема князь Костянтин Василь Острозький, присвятили свої зусилля піднесенню загального рівня культури, спертої на релігію; вони також створили мережу шкіл та друкарень.

Зі свого боку, православні містяни формували братства для підтримки соціальних та освітніх інтересів окремих православних парафій. Найважливішим із міських братств було братство, пов’язане зі Свято-Успенською церквою у Львові. Ці процеси засвідчують значний вплив європейського Відродження на українські землі під польським пануванням.

Читати більше...

Польська знать на тлі зростання своїх статків пережила культурний та релігійний ренесанс, натхненний італійським відродженням та німецькою й чеською релігійною реформацією. Видатна творчість діячів польського відродження (як-от астронома Миколая Коперника, поета Яна Кохановського й дослідника демократії Анджея Фрича Моджевського), а також досягнення Польщі в літературі, науці, живописі, скульптурі та архітектурі в цей період піднесли репутацію Польщі. Чимало православних руських шляхтичів приваблювала польська культура, а в деяких випадках і римо-католицизм та польська політика.

Контрреформація, що її розгорнула римо-католицька церква у відповідь на поширення протестантської Реформації по всій Європі, сягнула Польщі з приходом католицького монастирського єзуїтського ордена в 1564 році. Тут єзуїти розпочали полемічну кампанію, спрямовану проти не лише протестантів, а й православних. Вони заснували єзуїтські колегіуми (22 на українських землях до 1648 року), братства й друкарні та досягли успіхів у наверненні до католицизму. Єзуїти також сприяли об’єднанню західної (римської) та східної (візантійської) церков. Однак сама ініціатива церковної унії виходила не від римо-католиків, а від православних. В умовах зміни перспектив деякі руські магнати Речі Посполитої та Львівське ставропігійне братство пізніше взяли безпосередню участь у поділі церкви східного обряду в Україні.

Тут можна замислитися над впливом дедалі більшого розбрату й релігійного фанатизму (особливо з боку єзуїтів) на формування ширшого ставлення, зокрема до євреїв.

Джерела

  • Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 73–78;
  • Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010) 157–166, 170–171.

1500-ті рр. — 1783

Кримчаки й караїми Кримського ханства

У Кримському ханстві панувало ісламське право, а правителі й більшість татарського й тюркського населення належала до мусульман-сунітів. До кінця XVI століття постала невелика самобутня єврейська громада — кримчаки (кримські євреї-рабиністи). Кримчаки відрізнялись від усіх інших єврейських громад, зокрема від іншої невеликої кримської громади з єврейським корінням — караїмів (які відкидали рабинський юдаїзм). Кримчаки прийняли кримськотатарську мову як для мовлення, так і для письма, використовуючи староєврейську абетку.

Читати більше...

До XVII століття місто Чуфут-Кале («єврейська фортеця» кримськотатарською мовою) стало основним центром караїмів. Дехто називав його караїмським гетто, особливо після того, як місто прийняло велику кількість караїмів-іммігрантів із Константинополя у 1620–1640-х роках. Його мешканці підтримували зв’язки з караїмськими громадами Литви та західної України (в Луцьку та Галичі). У XVIII столітті Чуфут-Кале був успішним караїмським культурним центром, де друкувалися книги івритом і розвивалася караїмська тюркська літературна мова, що використовувала староєврейську абетку, а пізніше також кириличний і римський (польський) алфавіти.

Мусульманська влада Кримського ханства толерувала що євреїв-рабиністів, що караїмів і розрізняла їх як «євреїв із пейсами» та «євреїв без пейсів», відповідно. Однак щодо обох громад переважала дискримінація. До анексії Криму Росією в 1783 році статус євреїв, а також християн (переважно вірменів і греків) врегульовував так званий пакт Умару, який надавав громадам певний рівень автономії за умови дотримання деяких (часто принизливих) спеціальних зобов’язань. Це була насамперед вимога сплачувати спеціальний подушний податок, який був джерелом значної частини доходів хана. Також євреям було заборонено будувати будинки та гробниці вищі за мусульманські та їздити верхи. Особливо принизливий обов’язок передбачав перенесення татар через болото й сльоту.

Джерела

  • Paul Robert Magocsi, This Blessed Land (Toronto 2014), 41, 105–107;
  • Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 182–184;
  • Dan Shapira, "The First Jews of Ukraine," in Polin: Studies in Polish Jewry, Volume 26, Jews and Ukrainians, eds. Yohanan Petrovsky-Shtern, Antony Polonsky (Oxford, 2014), 76–77;
  • Michael Zand, "Krymchaks," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
  • Golda Akhiezer, "Karaites," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).