З передчасною смертю Ядвіги (1399) династичний зв’язок між Литвою й Польщею перервався, однак лише на короткий час: литовські бояри обрали великим князем Казимира IV (пр. 1440–1492), сина Ягайла від пізнішого шлюбу. Пізніше він став королем Польщі (пр. 1447–1492). Протягом наступних десятиліть польську адміністративну структуру (воєводства), вже встановлену в Галичині до 1440 року, поступово запровадили також на Київщині (1471), Волині (1566) та Брацлавщині (1566).

На цих землях католицька шляхта мала значну перевагу над руською православною шляхтою, але остання повстала в 1430–1434 роках і виборола повні політичні права. Однак у Галичині під владою Польщі православна руська знать дедалі більше втрачала свій статус. Низка православних бояр, які раніше мали значний політичний вплив, були змушені покинути регіон, а на їхнє місце прийшли польські чиновники, а католицькій шляхті було надано великі земельні ділянки. У відповідь руська знать уклала союзи з православними молдавськими правителями (1457–1504) й піднялася на боротьбу. До повстання 1490–1492 років, що його зорганізував і очолив місцевий селянин Петро Муха, долучилося майже 10 тис. молдавських і руських селян, а також дрібна шляхта й містяни. Ця спроба повалити польське панування в південній Галичині виявилася невдалою.

В середині 1500-х років правителі Московії почали діяти у відповідності до своєї тези про те, що вони є нащадками Рюрика, якого проголосили засновником Київської Русі, а отже законними спадкоємцями території Київської Русі. Загроза з боку Московії та здобуття Іваном Грозним (пр. 1547–1584) кількох прикордонних опорних пунктів Литви (зокрема Чернігова) привели до другого етапу дедалі тіснішого зближення Литви з Польщею.