5.1 - Політика
1772–1914
Галичина, Буковина й Закарпаття
Під час поділу Польщі 1772 року габсбурзька Австрія претендувала на землі, що становили середньовічне Галицько-Волинське королівство, і приєднала їх до монархії як провінцію під назвою «Королівство Ґаліції і Лодомерії». Нова провінція зі столицею у Львові охоплювала колишні польські воєводства — Руське (за винятком Холмщини), Белзьке, частину Подільського та Краківське. Це була найбільша за площею й населенням та найпівнічніша провінція імперії Габсбургів до розпаду монархії в 1918 році. Населення східної половини провінції було переважно українським, а в західній половині — переважно польським. Загалом вона була одним із найбільш густонаселених районів єврейського розселення в Європі.
Читати більше...
За згодою Османської імперії Австрія приєднала Буковину як військовий округ після окупації північно-західної Молдови (1774). Буковину приєднали до Галичини 1786 року та проголосили автономною коронною землею Австрійської імперії в 1849 році. Вона була провінцією Австро-Угорської імперії з 1867 по 1918 рік.
Закарпаття (історична назва — Підкарпатська Русь), що входило до складу Угорського королівства з ХІ ст., стало частиною Австрійської імперії, коли Габсбурги успадкували угорський престол у ХVІ ст. Угорська революція 1848–1849 рр. проти Австрії зазнала невдачі, і коли в результаті політичного компромісу в 1867 році створено Австро-Угорську дуалістичну монархію, українці та інші національні меншини на Закарпатті опинилися під владою Угорщини.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 411–412, 441–443;
- Andrei Corbea-Hoisie, "Bucovina," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- "Transcarpathia," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993).
1773–1790
Патент (указ) про віротерпимість, що його видав імператор Йосиф II 1781 року, поширив релігійні свободи на християн, які не належали до римо-католиків, що стало значною подією для греко-католиків і православних українців Галичини й Буковини. Водночас патент про кріпацтво суворо обмежив повинності селян-кріпаків, зменшивши їхню залежність від свавільної волі дворян-поміщиків. Пізніші укази ще більше полегшували тягарі кріпацтва — селяни-кріпаки мали право одружуватися без дозволу пана, змінювати рід занять, залишати землю за умови, що їм можна було знайти заміну, й добиватися справедливості у звичайних судах, непідконтрольних поміщикам.
Указ про віротерпимість щодо євреїв 1782 року й оприлюднені після нього додаткові укази, розпорядження та патенти (узагальнені в Галицькому патенті 1789 року) мали далекосяжні наслідки для євреїв імперії, зокрема жителів Буковини й Галичини.
Читати більше...
Мета полягала в тому, щоб «реформувати» євреїв економічно й культурно — зменшити їхню «окремішність» і перетворити їх на «корисних і продуктивних» підданих.
Політика Йосифа II щодо євреїв мала як переваги, так і обмеження. У політичній сфері, наприклад, євреям надано обмежені громадянські (муніципальні) права, але поставлено в залежність від готовності міщан погодитися на такі права. Реформи мали сильний вплив в соціально-економічній і культурній сферах. Після смерті Йосифа II багато реформ, які він запровадив щодо єврейських підданих, було скасовано або якийсь час ігноровано, але в другій половині XIX століття відновлено.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 251–254;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 416–417, 420;
- Michael K. Silber, "Josephinian Reforms," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1830–1840-ті рр.
Покоління новоосвічених українців — бенефіціарів соціальної, культурної та освітньої реформ Австрії — стало тією інтелігенцією, яка до 1830-х років виступила першими будителями української національності. Вони також сформували політичний провід українського руху під час революції 1848–1849 років і кількох десятиліть після неї.
У Львові початку 1830-х років на українське національне пробудження вплинула галицька літературна група «Руська трійця» — Яків Головацький, Іван Вагилевич і Маркіян Шашкевич, які тоді навчалися в Греко-католицькій духовній семінарії. Учасники угруповання збирали український фольклор, вивчали історію України, перекладали твори слов’янських авторів, писали власні вірші й трактати. Вони також висунули ідею, що русини Галичини, Буковини та Закарпаття були частиною одного українського народу, наділеного власною мовою, культурою та історією.
Джерела
- “Lviv,” Internet Encyclopedia of Ukraine (article updated 2016);
- Danylo Husar Struk, "Ruthenian Triad," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993).
1848
«Весна народів» і революція в Галичині
Революційний запал, який охопив європейські країни в 1848 році, розпалив в імперії Габсбургів низку конфліктів, що перетиналися: ліберальні заклики створити представницький уряд, агітація селян виступити за скасування панщини, вимоги визнати право на національне самовизначення. Революція, яку називають «Весною народів», дала новий поштовх польському й українському національним рухам, які активізувалися з початку 1830-х років. Лідери єврейської громади також отримали імпульс боротися за визнання громадянських прав євреїв.
Читати більше...
Українська справа набула обертів зі скасуванням кріпацтва в Галичині у квітні 1848 року, після чого селянство стало найбільшою верствою українського населення, яку неможливо було проігнорувати в політиці. Українські політичні лідери без вагань інтегрували селянство з усіма його обра́зами й прагненнями в соціально-економічній сфері до національного руху.
Польські політичні діячі, підбадьорені революційною атмосферою 1848 року, мріяли про відновлення польської державності й утворили Центральну національну раду, щоб представляти галицьке населення та пропагувати широку автономію для всієї Галичини під контролем польської шляхти. Проте невдале антиавстрійське польське повстання 1846 року стурбувало австрійську владу, й губернатор Галичини, граф Франц Штадіон, перешкоджав польським вимогам, натомість заохочуючи українців добиватися політичних і культурних цілей.
У відповідь українські лідери заснували Головну Руську Раду для формулювання своїх національних вимог, заснували власну газету й культурну організацію, обрали своїх депутатів до австрійського парламенту. Протидіючи амбіціям польських лідерів, українські партії виступали за поділ Галичини на окремі східну й західну провінції, у яких домінували б, відповідно, українці та поляки.
Події того періоду надихнули і єврейських лідерів на кампанію за визнання громадянських прав євреїв. Починаючи з 1846 року, представники галицьких єврейських громад (зокрема Львівської, Бродівської, Станиславівської, Тернопільської, Стрийської та Самбірської) зверталися до австрійської влади з проханням скасувати особливі податки для євреїв та інші обмеження. Саме провал цих петицій пояснює широку підтримку революції 1848 року з боку євреїв Галичини.
У 1848 році до райхсрату (австрійського парламенту) обрано двох євреїв зі східної Галичини, зокрема рабина Ісаака Маннгаймера з Бродів (1793–1865) та Абрахама Гальперна (1818–1883) зі Станиславова. Їхні рішучі виступи проти австрійського дискримінаційного законодавства щодо євреїв сприяли тому, що до жовтня 1848 року австрійський парламент проголосував переважною більшістю голосів скасування всіх податків, що їх стягували з окремих груп населення, зокрема з євреїв.
Джерела
- Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 434–440;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 260, 263, 267;
- John-Paul Himka, "Dimensions of a Triangle: Polish-Ukrainian-Jewish Relations in Austrian Galicia," Polin: Studies in Polish Jewry, vol. 12, Israel Bartal & Antony Polonsky, eds. (London/Portland, 1999), 29.
1848–1916
68-річний благодатний період правління Франца-Йосифа І став початком ери громадянських прав і культурного розвитку як для українців, так і для євреїв, що жили в імперії Габсбургів. Далекосяжною подією для українців стало скасування кріпосного права у 1848 році, яке дало багатьом селянам економічну незалежність від колишніх поміщиків. У 1867 році євреям в імперії Габсбургів надано повні громадянські права, зокрема право купувати землю, вступати в торгові цехи, обіймати державні посади та працювати професорами в університетах. У середовищі, яке допускало різноманіття ідентичностей та лояльності, українці та євреї змогли стати політично активними, досягти далекосяжних успіхів в освіті та сформувати лідерів для свого національного пробудження. Бувши гордими підданими Габсбургів, євреї Галичини, Буковини й Закарпаття мали набагато тепліші почуття до «свого» імператора Франца-Йосифа, ніж євреї в підросійській Україні до царя Миколи ІІ — правителя, який асоціювався з чорносотенцями-погромниками та горезвісним антисемітським твором «Протоколи сіонських мудреців».
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 262–272.
1860-ті рр. — 1868
Хоча євреї в Австрійській імперії, зокрема в Галичині, отримали повні громадянські права, у Львові панували обмеження. Муніципальні постанови, запроваджені у 1863 та 1866 роках, обмежували кількість єврейських радників до 15 % від загальної кількості. Як зазначив єврейський депутат Галицького сейму 1868 року Освальд Гоніґсманн: «Можна сміливо сказати, що для емансипації євреїв потрібно спочатку звільнитися від упереджень та уявних страхів».
Після 1868 року австрійська політика дедалі більше йшла назустріч прагненням галицьких поляків, дозволяючи їм керувати справами провінції. Як наслідок, українські політичні, громадські та освітні ініціативи часто наштовхувалися на польську опозицію. Русофільська тенденція, яка домінувала в українській політиці з 1860-х років, також підривала українську справу в Галичині, оскільки вона була внутрішньо розділеною, викликала підозри та наражалася на опір австрійської влади.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 269–272;
- John-Paul Himka, "Dimensions of a Triangle: Polish-Ukrainian-Jewish Relations in Austrian Galicia," Polin: Studies in Polish Jewry, vol. 12, Israel Bartal & Antony Polonsky, eds. (London/Portland, 1999), 32–33;
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 184.
1867–1869
Ліберальна конституція грудня 1867 року встановила повну юридичну рівність для всіх громадян Габсбурзької імперії незалежно від релігійних переконань чи національності, відкриваючи нові шляхи громадській діяльності та можливості стратегічних союзів для українців і євреїв.
Оскільки Галичина отримала широку автономію після переформатування імперії в дуальну монархію Австро-Угорщини, євреї загалом виступали за союз із поляками, які домінували в політиці. Проте більшість євреїв провінції жила в переважно українській східній частині провінції, і саме в цей період український національний рух дедалі більше самостверджувався.
Читати більше...
Важливо, що нова конституція визначила русинів (українців) як народ (Volksstamm), тобто як національність. Євреїв визнали окремою релігійною громадою (Religionsgemeinschaft), а не національністю. Тож їдиш не дістав офіційного схвалення для використання в школах і громадському житті. Від Israeliten (євреїв) вимагалося, щоб вони знайшли своє місце серед неєврейських «національностей» і визнали себе поляками чи німцями Мойсеєвої віри. Тому «національності», які становили більшість, ініціювали кампанію, щоб переконати євреїв влитися саме в їхні ряди, внаслідок чого вибір євреїв на користь однієї з них часто викликав антисемітські реакції. Лише на Буковині, де жодна національність не мала більшості, євреїв де-факто визнали «національністю».
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 262–272;
- Piotr Wrobel, "The Jews of Galicia under Austrian-Polish Rule, 1867–1918," Austrian History Yearbook, Vol. 25, January 1994, 3–4.
1868
На Закарпатті угорський парламент видав прокламацію, якою тиснув і на євреїв, і на українців з метою асиміляції їх в угорську культуру. Задекларована позиція уряду полягала в тому, що «всі громадяни Угорщини становлять єдину націю, неподільну, унітарну мадярську націю», що ускладнювало немадярським громадам організоване вираження та збереження своєї культури.
Джерела
- Alexander Baran, "Jewish-Ukrainian Relations in Transcarpathia," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 162–63.
1850–1900-ті рр.
Українське національне пробудження
Українське національне пробудження досягло значних успіхів у Галичині та сусідній Буковині, що перебували під владою Габсбургів, а також на підугорському Закарпатті до 1868 року, коли там було запроваджено агресивну політику мадяризації. Очолювали національне пробудження такі визначні українські політичні, релігійні та культурні діячі, як Олександр Духнович, Юрій Федькович, Михайло Грушевський, Іван Франко та митрополит Андрей Шептицький. Визначними досягненнями цього періоду є кодифікація та ширше використання української мови, особливо в системі освіти, плекання культурного життя та українства через мережу українських кооперативів, кредитних товариств і закладів культури. Розквітли українські газети й видавництва, створено еквівалент академії наук — Наукове товариство імені Шевченка. Українці також засновували політичні партії й відряджали депутатів на захист українських інтересів як у галицькому провінційному сеймі, так і в австрійському імперському парламенті. Для досягнення цих результатів необхідно було подолати великі труднощі, передусім невпинний опір польської адміністрації Галичини та внутрішній розбрат, зокрема брак підтримки з боку українських русофілів.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 183–190, 193;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 472–476.
1869–1900-ті рр.
Євреї посідали ключове й водночас незручне становище в політиці Галичини, особливо після здобуття Галичиною автономії. Через хитку рівновагу польсько-українсько-єврейського населення українські та польські політики запекло змагалися за голоси євреїв, які могли б мати вирішальне значення для формування або польської, або української більшості в провінції. Не дивно, що роль євреїв у збереженні польської гегемонії викликала як гірке невдоволення українців, так і епізодичні спроби (як-от у 1873 і 1907 роках) утворити українсько-єврейські тактичні союзи, щоб кинути виклик польському політичному контролю.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 119.
1879–1880
Лідери політичної партії «Махзікей гадат» (Прихильники віри) провели перше засідання (у Львові) і обрали першим президентом рабина Шимона Софера (Шрайбера), рабина краківської громади. Метапартії полягала в об’єднанні традиційних ортодоксальних євреїв по всій Галичині проти загрози з боку модерністів, зокрема організації «Шомер Ісраель». У 1880 році рабина Софера обрали до райхсрату (австрійського парламенту) від Коломийсько-Бучацько-Снятинського повіту й він вступив до Польського клубу. Свою підтримку поляків, які домінували в політичній сфері, Софер пояснював так: «Наша релігія ...каже нам прагнути добробуту людей, серед яких ми живемо. Я піду разом із поляками до парламенту й погоджуся з тим, що вони визнають благом для держави й монархії».
Джерела та пов’язані підрозділи
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 120–122.
Пов’язані підрозділи
Розділ 5.4 1868–1883
1887–1892
У 1887 році у Львові було створено філію руху «Ховевей Ціон» (Ті, хто любить Сіон), одного з основних попередників сіоністського руху. Організація ставила за мету сприяння єврейському заселенню, зокрема сільськогосподарських земель в Ізраїлі. До середини 1890-х років різні групи зі схожими цілями залучили до своїх лав близько 4000 членів.
Єврейська національна партія Галичини, заснована у Львові 1892 року, натомість прийняла так звану дуальну програму — створення єврейської батьківщини в Палестині як довгострокову мету й одночасне виборювання єврейських національних прав у Галичині.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 136.
1890-ті рр. — 1914
Єврейські політичні партії
У цей період євреї брали активну участь у політичному житті Галичини з різних позицій. Деякі підтримали польську національну справу, інші об’єдналися з польськими та українськими соціалістами, основна мета яких полягала в трансформуванні соціально-економічної системи Галичини. Інша фракція — сіоністи — вбачала порятунок євреїв в еміграції до Палестини. Серед них виразнішою була тенденція, ніж серед західноєвропейських сіоністів, домагатися кращого політичного представництва євреїв у Європі. З початку 1890-х років Єврейська національна партія Галичини прийняла так звану «дуальну програму», яка закликала до створення єврейської батьківщини в Палестині як довгострокової мети, до якої слід прагнути одночасно з розвитком «єврейської національної свідомості» та виборюванням єврейських національних прав у Галичині.
Читати більше...
Після того, як австрійський парламент підтримав загальне виборче право дорослих чоловіків у 1906 році, сіоністи в Галичині заснували Jüdische Politische Nationalpartei (Єврейську національну партію). Почали діяти й інші єврейські політичні партії в підавстрійській Галичині. З 62 609 голосів, поданих за різні єврейські партії в Галичині, 24 274 отримали сіоністи, 17 581 — соціалісти, а 18 885 — Polska Organizacja Żydowska (Польська єврейська організація).
В кар’єрі письменника й публіциста Натана Бірнбаума відбилися різноманітні політичні шляхи, на які ставали галицькі євреї до Першої світової війни. Під час свого сіоністського періоду (1883–1900) Бірнбаум став співзасновником єврейського націоналістичного студентського товариства «Кадіма» й започаткував єврейське періодичне видання, в якому він ввів термін «сіонізм» і яке де-факто служило (до 1892 року) друкованим органом галицьких сіоністів. Він також відіграв визначну роль на Першому сіоністському конгресі в Базелі 1897 року, де його обрали генеральним секретарем Сіоністської організації.
На другому етапі (1900–1914) Бірнбаум кинувся в політичну боротьбу за єврейську національно-культурну автономію, виступаючи за визнання євреїв народом серед інших народів імперії з офіційною мовою їдиш. Ця перспектива спонукала його зорганізувати в 1908 році конференцію з їдишу в Чернівцях. У цей період Бірнбаум був також добре відомий як прихильник єврейсько-української співпраці в Галичині й часто пропагував цей союз напротивагу пануванню поляків у своїй недовговічній газеті «Neue Zeitung»(«Нова газета», 1906–1907). На третьому етапі, починаючи з 1914 року, він звернувся до ортодоксального юдаїзму й став рішучим антисіоністом.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 136–146;
- Ury, Scott, "Zionism and Zionist Parties," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Joshua Shanes, "Birnbaum, Nathan," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1899
Українська національно-демократична партія
Центристську Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка об’єднала народників-українофілів і соціалістів-радикалів, заснували Іван Франко, Юліан Романчук, Кость Левицький та Михайло Грушевський. Своєю кінцевою метою УНДП проголосила незалежність України. Її найближчі цілі теж були амбітними: поділ Галичини на українські та польські території; об’єднання всіх українців Австро-Угорщини (в Галичині, Буковині та Угорщині) в окрему провінцію з власним крайовим урядом; солідарність українців по обидва боки австро-російського розламу; рівноправність етнічних груп в імперії. Ці прагнення суперечили прагненням польських політичних партій. Польська національно-демократична партія на чолі з Романом Дмовським старалася асимілювати українців у польську культуру. Натомість польські соціалісти на чолі з Юзефом Пілсудським (майбутнім лідером незалежної Польської держави) виступали за федеративний устрій (а не незалежність) для українців, які живуть у західній Україні. Українським націонал-демократам не вдалося домогтися поділу провінції та утворення української автономії в складі Австро-Угорщини, однак вони поставили на порядок денний широке коло освітніх і культурних питань і заклали потужну соціальну базу, створивши кредитні спілки й сільські кооперативи. Хоча УНДП офіційно відкидала антисемітизм і підтримувала сіонізм, вона вважала євреїв відповідальними за збереження польського правління в Східній Галичині.
Джерела
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 195–196;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 131;
- Yohanan Petrovsky-Shtern and Antony Polonsky, Polin: Studies in Polish Jewry, Volume 26, Jews and Ukrainians, (Oxford, 2014), 22;
- Vasyl Mudry, "National Democratic Party," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993).
1907
Українські та єврейські національні активісти в австрійській Галичині уклали політичний союз 1907 року під час перших парламентських виборів в Австрії після запровадження загального виборчого права длячоловіків. Українські націоналісти вірили, що більш націоналістична єврейська громада підважить польську гегемонію в Галичині. Водночас деякі сіоністи бачили в цьому союзі потенціал для обрання єврейських депутатів у сільських українських округах, де вони конкурували з польськими політиками. Союз виявився відносно успішним. Завдяки йому утворилася потужніша українська національна фракція та перша сіоністська фракція в європейському парламенті. Хоча на виборах 1911 року цей союз не поновився, він дав поштовх проукраїнському дискурсу в єврейській політиці та просіоністському в українській. Завдяки йому сіонізм розглядали в контексті загальноєвропейського національного пробудження того періоду, а не лише як реакцію на розгул расового антисемітизму на зламі століть.
Джерела
- Joshua Shanes, Yohanan Petrovsky-Shtern, "An Unlikely Alliance: The 1907 Ukrainian-Jewish Electoral Coalition," Nations and Nationalism 15 (3) (2009): 483–505.
