Церковники Київської Русі, як-от Іларіон Київський та Кирило Турівський, у своїх працях викладають стандартні антиюдейські богословські вчення, занесені з Візантії в перекладах церковнослов’янською мовою. Ключовим прикладом є теологія заміщення, згідно з якою Новий Заповіт із християнами замінив собою Мойсеїв заповіт з єврейським народом, а Бог відкинув чи прокляв євреїв за те, що вони відкинули Христа.

Хоча наголос на пониженому статусі євреїв служив тлом для зображення християнської чесноти, полемічні теологічні аргументи стосувались номінальних, а не реальних євреїв і не відбивали соціальних реалій тогочасної Київській Русі. Київська Русь не брала участі в хрестових походах і не вдавалася до таких більш згубних звинувачень, як кривавий наклеп, що його християнський Захід зводив проти євреїв, стверджуючи, що вони нібито вбивали дітей християн, аби використати їхню кров у ритуальних цілях. Попри те, що богословська література Русі гнівно засуджувала юдаїзм, рабинам було дозволено виконувати свої функції, а мешканців-євреїв де-факто толерували. Від Західної Європи Київська Русь яскраво відрізнялася тим, що на її території не було насильства над євреями, примусових вихрещень та антиєврейського законодавства.