3.3 - Економіка та суспільство
1400–1500-ті рр.
Великі князі литовські залишили без змін соціально-правову структуру, успадковану від Київської Русі, й встановили свій контроль за цією величезною територією, використовуючи два способи: визнання успадкованого права на великі земельні маєтки як литовських, так і руських князів; надання величезних земельних наділів литовським і руським боярам, які підтримували їх у нових завоюваннях. Ці привілеї, разом зі зростанням обсягів торгівлі зерном у Балтійському регіоні, принесли велику вигоду керівній еліті, однак закріпили кріпацтво для переважної більшості селян на українських землях.
Читати більше...
Литовське суспільство розвивалося за польським взірцем, утворюючи такі верстви: великий князь, знать (спадкові князі, неспадкові бояри й шляхта), духівництво, містяни (купці, ремісники, чорнороби), євреї (купці, ремісники, торговці) і селяни (орендарі, кріпаки).
У Польщі король мав владу розподіляти важливі посади. До шляхти належали магнати, які володіли найбільшим багатством і престижем, і землевласники, які мали однаковий із магнатами статус, однак були менш впливові й заможні. Шляхті було надано спеціальні привілеї в обмін на її роль у захисті королівських земель від іноземних загарбників. За цей період спектр привілеїв шляхти розширився порівняно не лише з королівською владою, а й із церквою, містянами й особливо селянами.
До XVI століття українські землі стали частиною нового економічного ладу, зорієнтованого на Західну Європу, в центрі якого перебував експорт зерна, насамперед з Галичини й Волині до Вісли й Гданська. Через зростання балтійської торгівлі зерном посилилося прагнення литовської та польської знаті здобути більші площі земель і встановити суворіший контроль за тими, хто її обробляв. Що сильніше укріплювався статус бояр та шляхти, то гіршим ставало становище селянства.
Декрети урядів Польщі (видані між 1496 і 1520 рр.) та Литви (після 1557 р.) відкрили шлях до впровадження протягом наступних трьох десятиліть того, що стало відоме як «нове кріпацтво» (або «експортно зорієнтоване кріпацтво»). Сільськогосподарські реформи у Великому князівстві Литовському, до якого входила більшість українських земель, позбавили селян права власності на землю й накладали все нові правові обмеження, прив’язуючи їх до землі, яку вони обробляли. Панщина стала дедалі більше визначати економічні відносини між шляхтичами-землевласниками та селянами. Селяни були позбавлені доступу до королівських судів; зі скаргами на жорстоке поводження вони могли звернутися лише в суди, що їх контролювала сама шляхта. На землях польської корони й церкви працювала певна кількість вільних селян і сільськогосподарських робітників, однак до XVI століття переважна більшість селян вже були кріпаками в шляхти.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 137, 144–151;
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 67–69.
Пов’язані підрозділи
Розділ 4.3 1569–1600-ті рр. (Читати більше)
1453
Польський король Казимир IV перевидав і розширив хартію законних прав євреїв, що її видав король Болеслав V 1264 року. Нова хартія виразніше закріплювала захист прав єврейських торговців, віддзеркалюючи дедалі більшу вагу євреїв у торгівлі. В Литві євреї вже отримали кілька привілеїв в економічній сфері в 1388–1389 рр., зокрема звільнення єврейських місць поклоніння та поховання від податків, а також право на торгівлю, ремесла та володіння землею. До кінця XV століття євреї загалом вже не мали змоги володіти землею в Польщі й Литві. Вони могли виступати орендарями сільських маєтків шляхти, але не землевласниками, навіть коли хтось закладав землю й не міг виплатити позики.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford and Portland, OR, 2010), vol. I, 102;
- Judith Kalik, Movable Inn: The Rural Jewish Population of Minsk Guberniya in 1793-1914 (Berlin, De Gruyter Open Poland, 2018), 23–24.
1550-ті рр.
У той час, коли багато професій були недоступні євреям, деякі з них стали відігравати важливу роль в економічному житті середньовічної Польщі та Литви в ролі карбувальників, банкірів і лихварів; набагато більше євреїв займалися торгівлею. У середині XVI століття сейм ухвалив закон, що забороняв євреям карбувати монети — цю заборону підтримала і єврейська Рада чотирьох земель.
Читати більше...
Єврейські купці також часто тримали ломбарди й надавали дрібні грошові позики, особливо в менших містах. Хоча євреї аж ніяк не були єдиними лихварями в Польщі (і часто навіть не становили більшості тих, хто заробляв на життя таким чином у конкретній місцевості), їхню діяльність виокремили як об’єкт осуду. Позаяк позикодавці зазвичай непопулярні, інституції єврейського самоврядування намагалися пом'якшити шкідливі наслідки для громади, регулюючи відсоткові ставки. Багато євреїв стали торговцями, щоб заробити на прожиття, інші взялися збирати податки, що викликало різке несприйняття з боку шляхти, як видно з резолюції сейму 1538 року:
«відповідальними за збір наших доходів повинні бути без винятку представники помісної знаті, що сповідують християнську віру... ми постановляємо безумовно дотримуватися, щоб жодному єврею не доручали збирати державні доходи в будь-якій землі, бо це непристойно і суперечить божественному закону, що таким людям дозволяється займати почесні посади та виконувати громадські функції серед християн».
Польські землевласники переважно ігнорували цю постанову й далі наймали євреїв у ролі збирачів податків.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford and Portland, OR, 2010), vol. I, 95–99;
- Salo Baron, A Social and Religious History of the Jews, xvi: Poland-Lithuania 1500–1650 (Philadelphia, 1976) 280;
- Adam Teller, "Economic Life," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1450–1700-ті рр.
Кримське ханство й работоргівля
Економічна діяльність осілого населення ханства була пов’язана з землеробством, ремісництвом і торгівлею, а головними дійовими особами масової работоргівлі в Османській імперії стали кочові племінні угруповання, зокрема ногайські племена.
Кримські селяни жили селами, землю обробляли спільно, а податки сплачували поміщикам (зазвичай вождям племен) колективно. Селяни не були власністю поміщика; вони могли вільно покидати землю за бажання. З Криму найвигідніше було експортувати такі сільськогосподарські товари, як фрукти, тютюн і мед.
Читати більше...
Для ногайців, які випасали свої отари в степах України, найприбутковішою економічною діяльністю була работоргівля. Оскільки ісламське законодавство дозволяло поневолення лише немусульман, основною мішенню стало населення християнських земель на північ від ногайського степу (Україна та південь Росії). Як османська держава-васал, Кримське ханство стало основним постачальником рабів для імперії.
Поряд із кримськими татарами, турками, арабами, греками, вірменами та іншими євреї (особливо караїми, але також і євреї-рабиністи) відіграли свою роль у работоргівлі: як рабовласники, посередники у викупі полонених, лихварі чи як самі нещасні жертви татарських набігів. Чимало викуплених східноєвропейських євреїв-ашкеназі оселялись серед своїх місцевих викупників, і незабаром вони становили третину кримської громади рабиністів.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 184–187;
- Dan Shapira, "The First Jews of Ukraine," in Polin: Studies in Polish Jewry, Volume 26, Jews and Ukrainians, eds. Yohanan Petrovsky-Shtern, Antony Polonsky (Oxford, 2014), 72;
- Michael Zand, "Krymchaks," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
