2.4 - Культура й релігія
бл. 988 р.
Князь Володимир («Великий») одружився з Анною, сестрою візантійського імператора Василія II, і прийняв християнство за візантійським обрядом для себе та своєї держави. Східне православ'я стало офіційною релігією всіх руських князівств і відтоді залишається переважним віросповіданням на цих землях незалежно від зміни влади. Як наслідок, Київська Русь підтримувала активні культурні та економічні зв’язки з Візантійською імперією.
Цікаво, що поданий у «Повісті минулих літ» опис дебатів між представниками основних монотеїстичних релігій, які привели до навернення Володимира в східне християнство, разюче схожий на опис ранішого навернення хозарського царя в юдаїзм, вміщений у творі «Кузарі» Єгуди Галеві.
Джерела
988–1100-ті рр.
Перехід від язичництва до християнства спричинив цивілізаційну трансформацію, зокрема зведення церков і соборів, як-от величного Софійського собору XI ст. Правителі Русі також відкрили еру інтелектуального й культурного розвитку, щедро фінансуючи заснування монастирів, де монахи писали літописи, переписували священні тексти, досліджували небеса (як богослови і як астрономи), тримали бібліотеки й творили сакральне мистецтво. Інтелектуальне пробудження та розвиток спільної культури стали можливими завдяки прийняттю слов’янської писемності, заснованої на староцерковнослов’янській мові та з рисами місцевих руських діалектів.
Джерела
1000–1100-ті рр.
Євреї в Київській Русі прийняли місцеву східнослов’янську розмовну мову й прибрали собі слов’янські імена. Вони також витворили єврейсько-слов’янську мову — «кнаанську» (від Ханаан, Кнаан), у назві якої закладено вигадливе єврейське позначення довколишньої культури. Згідно з документом із Каїрської генізи, до візантійських Салонік в XI столітті прибув руський єврей, який «не знає ні святої мови [івриту], ні греки, ні арабської, а лише кнаанську мову, якою розмовляють люди його рідного краю».
Деякі євреї Київської Русі не лише знали східнослов’янську розмовну мову, а й добре володіли церковнослов’янською — на це вказують зафіксовані випадки, коли євреї були вчителями слов’янської грамоти в західній Європі. За спостереженням одного дослідника, відбита в ранніх джерелах мовна ситуація може вказувати на особливий тип співіснування євреїв та їхніх слов’янських сусідів, якому не властивий ані крайній ізоляціонізм, ані крайня асиміляція — «модель, в якій межі між двома групами могли утворюватися вздовж релігійних, а не етнокультурних ліній».
Джерела
бл. 1100 р.
Літопис «Повість минулих літ» подає широкий опис подій історії Русі до початку XII століття, зокрема ключові моменти давньоєврейської історії з часів біблійного потопу.
На думку сучасних науковців, «Повість минулих літ», авторство якої зазвичай приписують монаху Києво-Печерської лаври Несторові, скоріше за все уклала група ченців або автор, який жив у XII столітті й скористався невідомими хроніками, написаними в Києві в XI столітті. «Повість» має на меті, як виглядає, вписати нову руську східнохристиянську державу у священну історію християнства, починаючи від Старого Заповіту і закінчуючи приходом Ісуса. Літопис підкреслює історію «апостолів слов’ян» (святих Кирила й Мефодія), хрещення Русі в X столітті та описує правління князів, які часто воювали між собою. Відповідно до теології заміщення літопис також додає пояснення, що після Ісуса роль обраного народу перейшла від євреїв до християн.
Наше знання про «Повість минулих літ» спирається на пізніші перероблені версії, бо первісні рукописи не збереглися. Найприкметнішим є Іпатіївський літопис (XV століття), де в рамках широкої історичної оповіді обстоюється ідея політичної наступності між Київською Руссю й Галицько-Волинським князівством XIII століття, яку пізніше дехто розглядав як протоукраїнську державу.
Джерела
1100–1200-ті рр.
Видатні рабини середньовічної Західної Європи та Близького Сходу згадують у своїх писаннях існування поважних єврейських вчених та інтелектуальну діяльність євреїв у Київській Русі в цей період. Наприклад, рабини Мойсей Київський, Іса Чернігівський та Беньямін га-Надів Володимирський фігурують в івритомовних респонсах (збірках письмових рішень і постанов у відповідь на питання єврейського закону) рабинів Самуеля бен Елі з Багдаду, Юди бен Калоніма зі Шпаєру та Меїра Ротенбурзького. В єврейських джерелах також згадано західноєвропейських євреїв, які відвідували Русь/Україну, та руських євреїв, що їхали вчитися в західноєвропейські центри єврейської науки й ставали там відомими.
Джерела
1185
Невдалий військовий похід князя Ігоря проти половців у степи на південь від річки Донець став матеріалом для відомої епічної поеми «Слово про Ігорів похід», що його приписують анонімному автору періоду Київської Русі.
Сьогодні думки науковців щодо автентичності «Слова» розділилися. Більшість мовознавців вважають, що текст написано за часів Київської Русі. Однак ряд істориків вважають його текстом XV століття, переробленим у XVIII столітті.
Читати більше...
1278
Перше свідчення присутності караїмів на Кримському півострові дав караїмський вчений Аарон бен Йосип, який згадував календарний диспут між караїмами (що визнають релігійну владу лише єврейської Біблії) та рабинітами (що дотримуються також рабинської традиції єврейського закону, викладеної в Талмуді). Диспут відбувся в Солхаті (Старий Крим), який поруч із Кафою (Феодосія) й Чуфут-Кале був одним із основних центрів караїмського розселення.
Караїми були єврейською сектою; вони прийшли до Візантійської імперії ймовірно з Близького Сходу у XII столітті й мігрували на Кримський півострів у середині XIII століття (а не в IX столітті, як вказують деякі джерела). В Криму вони прийняли тюркську мову й зрештою розробили окрему тюркську літературну мову (писану івритським письмом), подібну до кримськотатарської.
Джерела
