2.4 - Культура й релігія
бл. 988 р.
Князь Володимир («Великий») одружився з Анною, сестрою візантійського імператора Василія II, і прийняв християнство за візантійським обрядом для себе та своєї держави. Східне православ'я стало офіційною релігією всіх руських князівств і відтоді залишається переважним віросповіданням на цих землях незалежно від зміни влади. Як наслідок, Київська Русь підтримувала активні культурні та економічні зв’язки з Візантійською імперією.
Цікаво, що поданий у «Повісті минулих літ» опис дебатів між представниками основних монотеїстичних релігій, які привели до навернення Володимира в східне християнство, разюче схожий на опис ранішого навернення хозарського царя в юдаїзм, вміщений у творі «Кузарі» Єгуди Галеві.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 74–78;
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 358;
- Henry Abramson, "Ukraine," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
988–1100-ті рр.
Перехід від язичництва до християнства спричинив цивілізаційну трансформацію, зокрема зведення церков і соборів, як-от величного Софійського собору XI ст. Правителі Русі також відкрили еру інтелектуального й культурного розвитку, щедро фінансуючи заснування монастирів, де монахи писали літописи, переписували священні тексти, досліджували небеса (як богослови і як астрономи), тримали бібліотеки й творили сакральне мистецтво. Інтелектуальне пробудження та розвиток спільної культури стали можливими завдяки прийняттю слов’янської писемності, заснованої на староцерковнослов’янській мові та з рисами місцевих руських діалектів.
Джерела
- John-Paul Himka, Ten Turning Points: A Brief History of Ukraine.
1000–1100-ті рр.
Євреї в Київській Русі прийняли місцеву східнослов’янську розмовну мову й прибрали собі слов’янські імена. Вони також витворили єврейсько-слов’янську мову — «кнаанську» (від Ханаан, Кнаан), у назві якої закладено вигадливе єврейське позначення довколишньої культури. Згідно з документом із Каїрської генізи, до візантійських Салонік в XI столітті прибув руський єврей, який «не знає ні святої мови [івриту], ні греки, ні арабської, а лише кнаанську мову, якою розмовляють люди його рідного краю».
Деякі євреї Київської Русі не лише знали східнослов’янську розмовну мову, а й добре володіли церковнослов’янською — на це вказують зафіксовані випадки, коли євреї були вчителями слов’янської грамоти в західній Європі. За спостереженням одного дослідника, відбита в ранніх джерелах мовна ситуація може вказувати на особливий тип співіснування євреїв та їхніх слов’янських сусідів, якому не властивий ані крайній ізоляціонізм, ані крайня асиміляція — «модель, в якій межі між двома групами могли утворюватися вздовж релігійних, а не етнокультурних ліній».
Джерела
- Omeljan Pritsak, "The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus' and the Lithuanians," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 10;
- Alexander Kulik, "Jews and the Language of Eastern Slavs," The Jewish Quarterly Review, Vol. 104, No. 1 (WINTER 2014), 143.
бл. 1100 р.
Літопис «Повість минулих літ» подає широкий опис подій історії Русі до початку XII століття, зокрема ключові моменти давньоєврейської історії з часів біблійного потопу.
На думку сучасних науковців, «Повість минулих літ», авторство якої зазвичай приписують монаху Києво-Печерської лаври Несторові, скоріше за все уклала група ченців або автор, який жив у XII столітті й скористався невідомими хроніками, написаними в Києві в XI столітті. «Повість» має на меті, як виглядає, вписати нову руську східнохристиянську державу у священну історію християнства, починаючи від Старого Заповіту і закінчуючи приходом Ісуса. Літопис підкреслює історію «апостолів слов’ян» (святих Кирила й Мефодія), хрещення Русі в X столітті та описує правління князів, які часто воювали між собою. Відповідно до теології заміщення літопис також додає пояснення, що після Ісуса роль обраного народу перейшла від євреїв до християн.
Наше знання про «Повість минулих літ» спирається на пізніші перероблені версії, бо первісні рукописи не збереглися. Найприкметнішим є Іпатіївський літопис (XV століття), де в рамках широкої історичної оповіді обстоюється ідея політичної наступності між Київською Руссю й Галицько-Волинським князівством XIII століття, яку пізніше дехто розглядав як протоукраїнську державу.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, Yohanan Petrovsky-Shtern, Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence (Toronto, Second Edition, 2018), 163–164;
- Олексій Толочко, Повість временних літ in Енциклопедія історії України.
1100–1200-ті рр.
Видатні рабини середньовічної Західної Європи та Близького Сходу згадують у своїх писаннях існування поважних єврейських вчених та інтелектуальну діяльність євреїв у Київській Русі в цей період. Наприклад, рабини Мойсей Київський, Іса Чернігівський та Беньямін га-Надів Володимирський фігурують в івритомовних респонсах (збірках письмових рішень і постанов у відповідь на питання єврейського закону) рабинів Самуеля бен Елі з Багдаду, Юди бен Калоніма зі Шпаєру та Меїра Ротенбурзького. В єврейських джерелах також згадано західноєвропейських євреїв, які відвідували Русь/Україну, та руських євреїв, що їхали вчитися в західноєвропейські центри єврейської науки й ставали там відомими.
Джерела
- Omeljan Pritsak, "The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus' and the Lithuanians," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 9–10;
- Dan Shapira, "The First Jews of Ukraine," in Polin: Studies in Polish Jewry, Volume 26, Jews and Ukrainians, eds. Yohanan Petrovsky-Shtern, Antony Polonsky (Oxford, 2014), 68–69.
1185
Невдалий військовий похід князя Ігоря проти половців у степи на південь від річки Донець став матеріалом для відомої епічної поеми «Слово про Ігорів похід», що його приписують анонімному автору періоду Київської Русі.
Сьогодні думки науковців щодо автентичності «Слова» розділилися. Більшість мовознавців вважають, що текст написано за часів Київської Русі. Однак ряд істориків вважають його текстом XV століття, переробленим у XVIII столітті.
Читати більше...
В кожному разі поему вважають наріжним каменем східнослов’янської ідентичності, витлумачуючи її як заклик об’єднати роздріблені руські князівства в єдину державу, що протистоятиме майбутнім загрозам зі сходу. Поряд із політичним посланням ця епічна поема дає уявлення про складне соціальне, релігійне та сімейне життя середньовічної Русі.
«Слово» витримало численні видання різними мовами, зокрема англійський переклад 1989 року видав знаменитий російський письменник-емігрант Владімір Набоков, а івритом цю поему переклав 1939 року відомий єврейський поет Саул Черниховський, родом із південноукраїнського села. Поема стала джерелом натхнення для пізніших літературних версій, зокрема «Плачу Ярославни» Тараса Шевченка.
1278
Перше свідчення присутності караїмів на Кримському півострові дав караїмський вчений Аарон бен Йосип, який згадував календарний диспут між караїмами (що визнають релігійну владу лише єврейської Біблії) та рабинітами (що дотримуються також рабинської традиції єврейського закону, викладеної в Талмуді). Диспут відбувся в Солхаті (Старий Крим), який поруч із Кафою (Феодосія) й Чуфут-Кале був одним із основних центрів караїмського розселення.
Караїми були єврейською сектою; вони прийшли до Візантійської імперії ймовірно з Близького Сходу у XII столітті й мігрували на Кримський півострів у середині XIII століття (а не в IX столітті, як вказують деякі джерела). В Криму вони прийняли тюркську мову й зрештою розробили окрему тюркську літературну мову (писану івритським письмом), подібну до кримськотатарської.
Джерела
- Golda Akhiezer, "Karaites," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Paul Robert Magocsi, This Blessed Land (Toronto 2014), 105–106.
