3.2 - Демографія та міграція
1300–1490-ті рр.
Велике князівство Литовське
Після литовських військових завоювань XIV століття руси та інше населення (зокрема євреї) більшості українських земель потрапили під юрисдикцію Великого князівства Литовського. Водночас Польща закріпила своє панування над Галичиною з її строкатим населенням.
Невелика кількість євреїв з Польщі та Литви (де вони оселилися, втікаючи від переслідувань у Рейнському регіоні в XIII столітті) почала мігрувати на українські землі, включені до складу Великого князівства Литовського. Три з шести єврейських міських громад князівства були розташовані в Україні — у Володимирі, Луцьку та Києві. Одне джерело вказує, що деякі євреї також мали земельні ділянки в сільській місцевості навколо цих міст — всупереч поширеному уявленню, що євреї не могли володіти землею в Польщі й Литві.
Читати більше...
За підрахунками, в 1493 році на території Польщі та Великого князівства Литовського жило 7,5 мільйонів людей, зокрема 3,75 мільйона русинів (предків чи культурних попередників етнічних українців і білорусів), 3,25 мільйона поляків та 0,5 мільйона литовців. Кількість євреїв на цих землях у той час оцінюють в 10-24 тис. осіб.
Після того, як на початку XV століття великий князь Вітовт запросив караїмів із Криму поселитися в Литві, в князівстві утворилося три окремі єврейські громади: слов’яномовні євреї-кенааніти, німецькомовні євреї-ашкеназі та тюркомовні караїми. Однак після тимчасового вигнання євреїв із Литви в 1495 році, в князівстві не залишилося слов’яно- чи кнаанітомовних євреїв. Вони або перейшли в християнство, або асимілювалися з євреями-ашкеназі під час тимчасового перебування в Польщі.
У Великому князівстві Литовському православні зазнавали юридичної та соціальної дискримінації з боку католицьких литовських правителів, тому деякі з них емігрували на православні московські землі. Втеча дедалі більшої кількості руської знаті, духівництва, городян і навіть селян з Білорусі та України на схід особливо посилилася в XVI столітті.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 155; Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford and Portland, OR, 2010), vol. I, 11–12;
- Omeljan Pritsak, "The Pre-Ashkenazic Jews of Eastern Europe in Relation to the Khazars, the Rus' and the Lithuanians," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 14;
- Iwo Pogonowski, Poland: A Historical Atlas (Dorset Press, 1989), 92;
- Judith Kalik, Movable Inn: The Rural Jewish Population of Minsk Guberniya in 1793-1914 (Berlin, De Gruyter Open Poland, 2018),19–21.
1490-ті рр. — 1578
До кінця XV століття Львів став домівкою для однієї з найбільших єврейських громад Королівства Польського, що загалом налічувало 58 таких громад. У 1578 році у Львові жило 1500 євреїв; в місті було дві єврейські громади — одна всередині міських мурів, а інша назовні.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford and Portland, OR, 2010), vol. I, 11.
1449–1783
Кримське ханство
Населення Криму розвинулося з конгломерату етнічних груп, що здавна населяли півострів: скіфів, готів, аланів, гунів, греків, євреїв, генуезців, вірменів. Більшість різнорідного населення Криму прийняла тюркські мови та ісламську віру. Їх стали називати тати — спочатку як зневажливе позначення тюркомовного населення, яке не мало, як вважали тоді, «чистого» тюркського походження, через що кримські татари стали особливою групою, відмінною від інших татар Середньої Азії.
Читати більше...
У загальних рисах населення Кримського ханства, яка, за оцінками, становило 500 тис. осіб, складалося з двох груп: осілих жителів південної третини півострова (включаючи прибережні міста) та кочових груп, зокрема ногайських племен, що пересувалися українськими степами. Ногайські татари, які мігрували в Кримське ханство в середині XVI століття, становили 40 % його населення.
На той час в Криму розвинулися дві окремі невеликі єврейські громади: кримські євреї, які пізніше стали відомі як кримчаки (ознака того, що їх вважали корінними жителями Криму) і які дотримувались рабинського юдаїзму, та караїми — члени секти, яка визнавала єврейську Біблію, але відкидала рабинський юдаїзм, зокрема Талмуд. Серед предків кримчаків, ймовірно, були елінізовані євреї, які в давнину оселились уздовж Чорного моря. До них приєдналися євреї з Візантійської імперії, Генуї, Грузії та інших місць. Караїмська секта розквітла в ранніх середньовічних єврейських центрах між Тигром і Євфратом і поширилася Близьким Сходом. Деякі караїми оселились у Візантійській імперії у XII столітті, а потім мігрували до Криму разом із татарськими завойовниками в середині XIII століття.
Війни й міжгрупові конфлікти спричинилися до дальших міграцій. Караїми оселилися в Кафі/Кефе і Солхаті / Старому Криму, а після османського завоювання 1475 року в гірських містах Мангуп-Кале і Чуфут-Кале. Деякі караїми мігрували також до кількох міст Великого князівства Литовського, зокрема Києва, Луцька (на Волині) та Галича (в Галичині). Коли кримські татари захопили й пограбували Київ у 1482 році, багатьох євреїв вивезли до Криму в полон, де частина з них залишилася навіть після викупу. Коли євреїв вигнали з Києва та Литви 1495 року, деякі караїми з Луцька знайшли притулок у Чуфут-Кале.
До XVI століття головний центр кримчаків перемістився з Кафи/Кефе (сучасна Феодосія) в Карасубазар (нині Білогірськ), який залишався соціально-економічним центром татарськомовної єврейської громади протягом понад 300 років.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, This Blessed Land (Toronto 2014), 50–53;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 181–183;
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 142;
- "Nogay Tatars," Internet Encyclopedia of Ukraine (2014);
- Dan Shapira, "The First Jews of Ukraine," in Polin: Studies in Polish Jewry, Volume 26, Jews and Ukrainians, eds. Yohanan Petrovsky-Shtern, Antony Polonsky (Oxford, 2014), 75–76;
- Golda Akhiezer, "Karaites," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1440–1590-ті рр.
Профіль міста Великого князівства Литовського: Кам’янець-Подільський
Кам’янець-Подільський пережив злети й падіння української історії до цього періоду, під час нього й пізніше. Його вперше згадано як місто Київської Русі в XI столітті. Монгольські загарбники зруйнували Кам’янець-Подільський 1241 року, а в 1430-х роках він перейшов з-під влади Великого князівства Литовського до Польщі. У 1463 році Кам’янець-Подільський проголошено королівським містом із безмитною торгівлею та столицею Поділля. У цей період право проживати в Кам’янці-Подільському було обмежене для українців і ще більш обмежене для євреїв.
Читати більше...
За польської влади місто стало центром міжнародної торгівлі й ремісництва, поступаючись лише Львову. Однак українських жителів обмежили в правах, а 1534 року їх змусили жити поза міськими стінами. Заборона поселення євреїв була ще суворішою. Перше свідчення присутності євреїв у місті непрямо міститься в законах, проголошених у 1447 році, й пізніших постановах, які забороняли євреям мешкати в місті довше, ніж три дні підряд. У 1598 році польський король Сигізмунд III заборонив євреям оселятися в місті та передмістях і провадити там торгівлю, хоча дев’ятьма роками раніше він надав був їм право поселення. Євреї були змушені жити в дальніх селах, а відвідувати своє рідне місто їм було дозволено не більше ніж протягом трьох днів.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford and Portland, OR, 2010), vol. I, 83;
- Volodymyr Kubijovyč, "Kamianets-Podilskyi," Internet Encyclopedia of Ukraine (article updated in 2010);
- Benyamin Lukin, "Kam'ianets'-Podil's'kyi," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
