4.1 - Політика
1569–1648
Відповідно до Люблінської унії Велике князівство Литовське та Королівство Польське об’єдналися в Річ Посполиту, а відносини між Польщею та Литвою перейшли з рівня особистої династичної угоди до рівня федеративної держави. У новій політичній домовленості Польща встановила свою юрисдикцію над Україною, тоді як Литва зберегла владу над Білоруссю. На початок XVII століття об’єднані території Речі Посполитої також стали домівкою для найбільшої та найдинамічнішої єврейської громади у світі.
Читати більше...
Унія мала на меті посилити як Польщу, так і Литву супроти Московії з її постійними агресивними посяганнями, а також сприяти експансії на схід. Як єдина федеративна держава, якою керував спільно обраний монарх, Річ Посполита мала спільний парламент (сейм), зовнішню політику, грошову систему та майнове право, але окремі адміністративну систему, судочинство, скарбницю та армію в кожній частині. Польща, яка домінувала в союзі й уже мала у своєму складі переважно українські воєводства — Руське (Галичина), Белзьке й Подільське, тепер отримала також Волинь, Брацлавщину, Київщину й Чернігівщину.
Більшість православної руської (української) шляхти вітала унію. Православні шляхтичі дістали рівні з польською шляхтою права й сподівались отримати вигоду від політичних й економічних переваг, пов’язаних із перебуванням у польській сфері. Їх також приваблювала зорієнтована на Захід польська культура, яка процвітала в той час, і вони незабаром прибрали собі польську політичну ідентичність. Для еліти українського суспільства унія започаткувала культурне відродження — в релігійній та світській освіті, літературі й образотворчому мистецтві, — а також впровадження книгодрукування.
Унія також надала додаткові ресурси для колонізації раніше незаселених територій: шляхта — князі й польські аристократи — придбала собі величезні землеволодіння й потребувала управлінців та орендарів. Для цього вони запрошували, зокрема, євреїв, спричинивши в такий спосіб хвилю єврейської міграції на схід та створення нових єврейських громад на українських землях. Однак українському селянству унія принесла економічні тягарі, дедалі більше закріплюючи кріпосне право, що призвело до зростання соціально-економічної, релігійної та національної напруженості, яка виразилася в повномасштабному повстанні, що охопило Річ Посполиту 1648 року.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 140–143, 151, 157;
- "Poland," "Lithuania," "Union of Lublin" Internet Encyclopedia of Ukraine (1993 articles);
- Aliaksei Adamovitch and Ilya Andreyeu, "An unusual, hand-drawn map of the Polish-Lithuanian Commonwealth from the first half of the 17th century."
1550–1630-ті рр.
Козаки
Шукачі пригод, колишні мешканці прикордонних міст і втікачі від кріпацтва, що оселилися в українському степу, сформували соціальний клас, відомий під назвою «козаки» (від тюркського слова qazaq ‘вільний чоловік, вершник, воїн’). З часом до них приєдналися татари й члени різних кочових груп степової зони. Козаки були змушені високо розвинути мистецтво самооборони й здобули репутацію захисників регіону від ногайців і татар, а також нападників на торгові каравани й кримські торгові центри.
Читати більше...
До кінця XVI століття виникло кілька категорій козаків. Тих, хто займався захистом південних прикордонних поселень Великого князівства Литовського, стали називати «городовими козаками». Впливові руські магнати й польські королі також наймали козаків для захисту кордонів Речі Посполитої від татарських набігів. У 1572 році польський король запровадив систему «реєстрових козаків», що діяла до 1648 року. Згідно з нею, відібраним козакам надавались визначені права, як-от право власності на землю та звільнення від податків, в обмін на їхню службу. Тож реєстрові козаки були зацікавлені в підтримці стабільності в Речі Посполитій.
Найрезонанснішими в історичному плані були нереєстрові козаки, які жили в Запоріжжі (землях за дніпровськими порогами) навколо адміністративного та військового центру, відомого як січ, що був відносно незалежним від польської політичної системи. Ряди запорізьких козаків значно поповнили селяни-втікачі від кріпацтва та невдоволені містяни. Більшість із них були православними слов'янами й предками сучасних українців. Вони розвинули військову потугу й здобули престиж у боях із турками та завдяки визволенням рабів із турецької неволі — ці теми стали частиною українського фольклору.
Козацькі війська брали участь у низці повстань (1590–1638), закріпивши за собою репутацію грізної військової сили й утвердивши козацтво як окрему соціальну верству, що кидала виклик авторитету Речі Посполитої. Основною причиною повстань стало те, що польська влада не визнавала козаків окремою соціальною верствою зі своїми привілеями (такими, як мала шляхта). Після 1620 року козацькі повстання набули релігійного відтінку внаслідок напруженості, яка постала через те, що влада пропагувала римо-католицьку й уніатську церкви та придушувала православну церкву. Після провалу повстань польська влада трактувала запорізьких козаків як осіб поза законом. Глибока взаємна недовіра посилювалася, а повсталих козаків стали вважати (і вони самі вважали себе) захисниками селянства й православної віри.
Водночас завдяки козацьким перемогам над татарами польські й литовські магнати почали активніше сприяти заселенню сільської місцевості й утворенню міських поселень на величезній території українського степу на схід від Дніпра, що відкривало євреям можливість оселитися в тих краях.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 85–88;
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 75–77, 359–360;
- Albert Seaton, The Horsemen of the Steppes. The Story of the Cossacks (New York: Hippocrene Books, 1985), 17–20, 29–31.
Пов’язані підрозділи
Розділ 3.1 1449–1783 (Читати більше)
1580–1764
Розвиток єврейського самоврядування
Рада чотирьох земель (Ваад арба арацот) постала (бл. 1580) як центральна інституція обмеженої єврейської самоврядної автономії в Польщі-Литві, значною мірою у відповідь на рішення влади відновити колективний податок для євреїв.
Читати більше...
Початково «чотирма землями» були Великопольща, Малопольща, Червона Русь (Галичина) й Волинь. (Єврейські громади у Великому князівстві Литовському створили окрему раду 1623 року.) Основна функція Ради полягала в розподілі колективного податкового тягаря між єврейськими громадами та врегулюванні суперечок із цього приводу. Однак вона взяла на себе важливі додаткові функції, виступаючи об’єднаним голосом єврейської громади для постійного представництва її інтересів у Королівстві Польському й центральних урядових установах, а також координуючи лобіювання під час кризи, коли окремі особи чи громади зазнавали нападів, у випадках звинувачень у кривавому наклепі та для запобігання ухвалення несприятливих законів.
Рада чотирьох земель збиралася двічі на рік на найважливіших ярмарках Польщі-Литви, де також скликалися провінційні сейми місцевої знаті. Значна частина діяльності Ради стосувалася сприяння збереженню гармонії всередині громад і між ними. Рада мала обмежену юрисдикцію над окремими громадами, що входили до її складу, однак могла діяти як апеляційна судова інстанція щодо рішень місцевих чи регіональних єврейських судів. Спочатку Рада була світським органом без рабинів, та все ж мала значний престиж. Ваад функціонував паралельно з національним судом, що складався з видатних рабинів. Члени обох інституцій проводили зустрічі, коли виникали важливі питання, для вироблення законодавчих рішень і винесення їх на затвердження окремими громадами.
У 1764 році польський сейм ухвалив рішення розпустити Раду чотирьох земель, посилаючись на скарги шляхти щодо адміністрування колективного податку, а також через відразу до партикуляризму, яка сформувалася під впливом Просвітництва.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford and Portland, OR, 2010), vol. I, 41 48–49, 59–63;
- Adam Teller and Igor Kakolewski, "Paradisus Iudaeorum, 1569–1648," Polin: 1000 Year History of Polish Jews (Warsaw, 2014), 110;
- Moshe Rosman, "Poland: Poland before 1795," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1648–1654
Повстання під проводом Б. Хмельницького та Козацька держава
Наслідком великого козацького повстання 1648 року проти Речі Посполитої, яке виникло внаслідок дедалі більшої соціальної, етнічної, військової та релігійної напруженості і яке очолив Богдан Хмельницький, стало вигнання польських поміщиків, вбивства євреїв і поляків та створення Козацької держави, відомої як Гетьманщина. Успіх повстання частково можна пояснити союзом Хмельницького з кримськими татарами та підтримкою селян, що повстали проти закабалення кріпацтвом і панщиною. В українській історичній пам’яті Богдан Хмельницький постає героєм, який очолив національно-визвольну війну. Він став центральною фігурою в багатій українській літературній та усній кобзарській традиції, що прославляє козацьку добу й пов’язує її зі звільненням з-під гніту. З погляду поляків і євреїв Хмельницький є сумнозвісною постаттю, позаяк його війська вчинили безпрецедентні розправи над тисячами поляків-католиків та євреїв.
Читати більше...
Відповідно до наказів Хмельницького радикальні козацькі ватажки Максим Кривоніс і Данило Нечай вчинили вбивство єврейського населення Меджибожа й інші серйозні лиходійства в Київському воєводстві. Антиєврейське насильство, докладно описане в єврейських хроніках того періоду, мало глибокий і тривалий вплив на єврейську історичну пам’ять.
Постать Богдана Хмельницького стала суперечливою ще й тому, що угоди, які він підписав з московським царем у 1654 році, призвели до посилення російського контролю над Україною.
Джерела
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 360;
- Frank E. Sysyn, "The Jewish Factor in the Khmelnytsky Uprising," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 52;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 213–216;
- "Khmelnytsky, Bohdan," Internet Encyclopedia of Ukraine (1989);
- Shaul Stampfer, "Gzeyres Takh Vetat," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1649
Козацька держава (Гетьманщина) була створена відповідно до Зборівського договору, укладеного з поляками. Договір встановлював, що до козацьких земель належить Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства під спільною назвою Україна. Зборівський договір включав вимогу козаків про заборону євреям, які не навернулися в православ’я, жити в межах Козацької держави. Деякі євреї охристилися й залишилися міськими купцями, деякі інші стали козаками.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 219, 264, 267, 295–296.
1654–1686
У Переяславській угоді 1654 року козацький гетьман Богдан Хмельницький визнав сюзеренітет царів Московії, що призвело до тривалого протистояння Московії та Речі Посполитої за контроль над Україною. Угода, в укладенні якої посередницьку роль відіграла православна церква, призвела до анексії Московією Чернігівського, Київського й Брацлавського воєводств, які раніше були під владою поляків, а також запорізького степу далі на південь по обидва боки Дніпра. Гетьман Хмельницький та його наступники вважали Переяславську угоду добровільним політичним договором, відкритим для подальших переговорів, однак Московія вважала її актом підпорядкування й початком територіальної анексії. Після підписання угоди для України настав період анархії, іноземних вторгнень, громадянської війни та селянських повстань — період Руїни (1657–1686).
Джерела
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 360;
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 101–103.
1667–1686
Андрусівське перемир'я розділило Україну між Польщею та Московією приблизно вздовж Дніпра, спричинивши повстання козаків на чолі з гетьманом Петром Дорошенком проти обох держав. Гетьманщина виявилася поділеною на дві частини, які інколи конфліктували між собою. У цей період османські турки відібрали в Гетьманщини велику територію в Лівобережній Україні (включаючи Подільське, Брацлавське й південь Київського воєводства) після розгрому поляків 1672 року. Так званий «Вічний мирний договір» 1686 року залишив Україні мало надій на незалежність чи навіть широку автономію — її територія була поділена між Польщею, Московією та Османською імперією. На землях, що залишилися в Козацької держави, визнано статус двох груп (руської шляхти та козаків), а інші групи, як-от римо-католицьке духовенство та євреїв, витіснили на українську територію, яка залишалася під владою Польщі. Деякі історики приписують вигнання євреїв із Гетьманщини ізоляціоністській політиці Московії щодо євреїв відповідно до антиєврейських настанов Російської православної церкви.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 241, 247, 264;
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 360.
1686–1711
Козацька держава пережила період стабільності за часів гетьмана Івана Мазепи після того, як Польща відмовилася від претензій на Лівобережну Україну й Київ та визнала московський сюзеренітет над запорізькими козаками. Головна мета Мазепи як гетьмана полягала в об’єднанні всіх українських земель в унітарну державу, створену за взірцем європейських держав, але зі збереженням рис традиційного козацького ладу. Коли Московія, здавалося, підірвала козацькі права й автономію, Мазепа очолив повстання проти царя Петра I й уклав союз зі шведським королем Карлом XII, армія якого в той час наступала. Розгромна перемога Московії над об’єднаними шведсько-козацькими силами в Полтавській битві 1709 року призвела до скасування посади гетьмана й дальшого згортання автономії Гетьманщини. Після цього Мазепу затаврували як зрадника в імперських російських (і радянських) наративах, проте він залишався символом української незалежності.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 253, 258–;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford and Portland, OR, 2010), vol. I, 173–74;
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 361;
- Oleksander Ohloblyn, "Mazepa, Ivan," Internet Encyclopedia of Ukraine (2008);
- Tatiana Tairova-Iakovleva, "Peter I's Administrative Reforms in the Hetmanate during the Northern War," in Serhii Plokhy (ed.), Poltava 1709: The Battle and the Myth (HURI, Harvard 2012).
1768
Коліївщина — найбільше з низки повстань гайдамаків у XVIII столітті — принесло неспокій в багато регіонів України, зокрема Київщину, Поділля, Брацлавщину й Волинь. Воно сягнуло апогею в Умані, де було вбито кілька тисяч поляків та євреїв.
Читати більше...
Повстання організував запорізький козак Максим Залізняк після того, як польська шляхта утворила Барську конфедерацію, яку повстанці сприйняли як союз, що мав на меті знищити всіх православних вірян. Повстанські загони, що складалися з православних кріпаків-втікачів, збіднілих козаків і невдоволених містян, грабували й спалювали міста та шляхетські маєтки в Київському й Брацлавському воєводствах, а також на Поділлі й Волині. В Умані місцевий козацький сотник Іван Гонта, якому польська шляхта доручила захищати місто, перейшов на бік Залізняка. Незабаром повстання розгромили російські війська, водночас поляки провели пацифікаційні акції, в яких було вбито тисячі селян. Гайдамацькі повстання сприяли послабленню Речі Посполитої, відкривши шлях до її поділів і посиливши російський політичний та військовий вплив на цих землях.
Чи не найтриваліший вплив повстання 1768 року має в історичній пам’яті українців, поляків та євреїв. Для українців воно стало символом опору соціальному гніту. Для поляків Коліївщина стала або прикладом козацького варварства проти польської цивілізації, або уроком, що вказував на необхідність спільної польсько-української позиції проти царського гніту. Для євреїв уманська різанина є ще одним важливим випадком єврейського мучеництва, «другою українською катастрофою» (після різанини за часів Хмельницького). Пізніше Умань стане визначним місцем паломництва, бо провідник хасидів, рабин Нахман із Брацлава, вирішив там жити й бути похованим, аби перебувати близько до єврейських мучеників 1768 року.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 313–317;
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 361.
Пов’язані підрозділи
Розділ 4.5 1768
1772–1795
Австрія, Пруссія й Росія поділили Річ Посполиту між собою. Галичина з її численним українським, польським і єврейським населенням опинилась під владою австрійських Габсбургів. Волинь й українські землі далі на схід відійшли до Росії.
До кінця XVIII століття переважна більшість українських територій опинилася під владою Росії. Землевласники на Лівобережній Україні були російськомовними українцями чи росіянами. На Правобережній Україні серед землевласників більшість становили поляки. В Галичині поміщики були ще польськими, на Закарпатті еліта була угорською, а на Буковині, де панщина була легшою, поміщиками могли бути румуни, греки чи етнічні українці. На всіх цих територіях селянство було закріпаченим і здебільшого етнічно українським. На українських землях проживала також значна єврейська меншина, яка переважно займалася торгівлею, ремеслами та корчмарством. Євреї становили близько 12 % населення Правобережжя і приблизно 5 % населення Лівобережжя. Південноукраїнські землі також приваблювали єврейських поселенців, особливо купців, яких цікавили такі торгові центри, як Одеса й Херсон. У Галичині євреї становили близько 10 % населення.
Джерела
- John-Paul Himka, Ten Turning Points: A Brief History of Ukraine.
