Польські та руські (українські) шляхтичі, яким було надано великі площі землі (латифундії) на нещодавно здобутих українських територіях, засновували великі володіння (фільварки) й володіли або контролювали різні підприємства, здебільшого пов'язані з новим економічним порядком. Оскільки вони не мали ані спроможності, ані зацікавленості в самостійному управлінні цими маєтками та підприємствами, то вдалися до системи оренди, за якою вони передавали в оренду окремим управлінцям свої основні засоби, як-от млини, пивоварні, гуральні, господарство при маєтку й навіть право збирати податки та мито від свого імені. Управлінцями вони радше призначали євреїв — не тільки тому, що визнавали за ними економічні навички, а й через те, що євреї були менш схильні, порівняно з християнами в містах, здобувати політичну владу й кидати виклик своїм знатним покровителям.

Євреї-орендарі платили готівкою за користування землею та за використання різних монопольних прав власників земель; будь-який дохід, одержаний понад вартість орендної плати, був їхнім прибутком. Однак, як служителі польських та українських землевласників, єврейські орендарі могли також сприйматися, за висловом історика Шимона Дубнова, як «губки, що висмоктують багатства землі та результати праці її жителів, перекладаючи їх у кишені панів».

Євреїв також запрошували оселятись і розвивати економіку в приватних містах шляхти, де вони займалися торгівлею (спеціалізувалися на текстильних виробах, шкурах, хутрах, воску, свинці та солі) й ремеслами (працювали кушнірами, шкірниками, кравцями). Вони також торгували галантереєю, м'ясом, випічкою. Пропонуючи товари й послуги, вони розвивали свою діяльність на місцевих ринках і в такий спосіб будували зв’язки між містами й глибинкою.

До українського селянства в той час висували жорсткіші вимоги, які дедалі більше зводилися до кріпацтва. Після Люблінської унії великі польські магнати й шляхта поширили на українські землі феодальні звичаї, що панували в Польщі, на основі законодавства, яке вони собі вибороли протягом десятиліть і яке надавало їм цілковиту автономію в управлінні своїми землеволодіннями. Обсяг роботи, яку вимагали від кріпаків, та всі інші справи, що їх стосувались, залишалися на розсуд шляхти, орендарів або управителів. Компенсація шляхті за земельні наділи, що їх обробляли кріпаки, зазвичай мала форму панщини. Свавільність цих умов історики протиставляють єдиній системі зобов'язань кріпаків і стосунків з ними в королівських маєтках — там із ними зазвичай поводилися краще, ніж у приватних маєтках шляхти. Зі зростанням повинностей та експлуатації деякі селяни втікали на підконтрольні козакам території та приєднувалися до козацьких повстань.