5.4 - Культура й релігія
1780–1800-ті рр.
Галичина
Імператриця Марія-Терезія та її син Йосиф ІІ запровадили заходи для підвищення статусу дещо пригнобленої раніше греко-католицької більшості в Галичині. Імператриця перейменувала конфесію з уніатської на греко-католицьку, щоб символізувати рівність з римо-католицькою церквою. У 1784 році вони заснували у Львові університет і створили там загальну семінарію для підготовки греко-католицьких священників. У 1808 році Габсбурги відновили греко-католицьку митрополію у Львові.
Спрямування заходів, вжитих щодо євреїв — від об’єднавчих до асиміляційних, — загалом розцінили як таке, що підважує традиційне єврейське релігійне й громадське життя.
Читати більше...
Заходи, запроваджені для «інтеграції» євреїв у культуру, охоплювали обов’язкову німецькомовну початкову освіту та доступ до вищої освіти; прийняття німецьких прізвищ для забезпечення обов’язкового обліку цивільних актів; проголошення єврейських шлюбів цивільноправовими договорами, що вимагали державних свідоцтв. Водночас влада вимагала атестат про завершення нормальної школи й свідоцтво про цивільний шлюб як передумову для певних професій, зокрема для посади рабина.
До безжальніших асиміляційних заходів слід зарахувати скасування традиційної єврейської системи місцевого самоврядування (1785 р.) і верховенства рабинського цивільного права, яким раніше керувалися єврейські громади, а також військову повинність для євреїв (1788 р.) без дозволу дотримуватися релігійних обрядів.
Хоча деякі верстви галицького єврейства, зокрема прихильники руху «Гаскала» (єврейського просвітництва), вітали інтеграційні реформи, традиційна більшість єврейського населення Галичини вважала, що такі реформи підривають релігійне й культурне життя євреїв.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 420;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 251–254.
1780–1790-ті рр.
Спогади Бера Біркенталя яскраво зображують єврейське життя в Галичині до і під час австрійського панування. З одного боку, вони розкривають різні аспекти суспільства так, як їх бачить єврейський купець під час своїх важких, сповнених пригод поїздок по вино з Галичини до Угорщини, включно з повними бліх корчмами й нападами грабіжників. З іншого боку, спогади показують прошарок освічених світських євреїв, які жили тоді на цих територіях. Біркенталя змалку навчали польською, латинською, французькою та німецькою мовами, і він був добре начитаний. Ці вміння й знання дозволяли йому, з його ж слів, заступатися за єврейську громаду перед знатними поміщиками й владою, висовуючи аргументи проти несправедливого економічного поводження та небезпечних обмов, як-от кривавого наклепу. Як у своїх мемуарах, так і в неопублікованій праці «Divre binah» («Слова мудрості», бл. 1780–1800) Біркенталь обговорював саббатіанство й секту франкістів і розповідав, як він перекладав на публічному диспуті між франкістами та єврейською громадою 1759 року. Його спогади дають також уявлення про місцеві політичні інтриги, торговельні відносини між сусідніми містами, дружбу з іншими євреями та неєвреями й обставини, за яких було спалено місто Болехів.
Джерела
- Ruth Ellen Gruber; Nancy Sinkoff, "Ber of Bolechów," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1790–1800-ті рр.
Буковина
Під тиском влади на Буковині було створено перші німецькомовні єврейські школи. Засвоєння буржуазних цінностей і вивчення німецької мови та культури стимулювало асиміляційні устремління єврейських міщан, які прагнули соціальної мобільності та швидкої інтеграції в ширше суспільство. Простіший народ зберіг відданість єврейським ортодоксальним традиціям, особливо хасидизму, який завоював на Буковині численних прихильників.
Джерела
- Andrei Corbea-Hoisie, "Bucovina," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1787–1819
Гаскала в Галичині
Герц Гомберг і Йозеф Перл були одними з найвидатніших прихильників політики австрійського режиму щодо нав’язування просвітництва та інтеграції євреїв через освітні реформи. Обидва перебували під впливом Нафталі Герца Весселі (1725–1805), уродженця Пруссії та прихильника світської гуманістичної освіти для євреїв. Свої погляди він виклав у брошурі «Слова миру й правди»1782 року. У своїх творах і Гомберг, і Перл теж піддавали хасидський рух жорсткій критиці.
Читати більше...
Гомберг тісно співпрацював з владою як куратор німецько-єврейської шкільної системи в Галичині та заснував близько 100 шкіл. Через свою амбітну програму примусової освітньої реформи в дусі Гаскали та роль помічника цензора єврейських книг Гомберг не був популярною фігурою серед традиційних євреїв. Більшість євреїв намагалися не віддавати своїх дітей до цих шкіл, що їх вони вважали знаряддям асиміляції та навернення до християнства. Гомберг нещадно викривав владі релігійних євреїв, які відмовлялися виконувати сформульовані ним вимоги. Після поширення чуток і скандалів австрійська влада скасувала цю шкільну систему до 1806 року.
У 1813 році Йозеф Перл відкрив у Тернополі (тоді під владою Росії) першу єврейську школу на засадах Гаскали. Школа процвітала в наступні десятиліття, коли Австрія правила територією. Після закриття німецькомовних шкіл для євреїв у 1806 році Перл та інші єврейські реформатори відновили мережу сучасних єврейських шкіл у Галичині. До 1850-х років єврейські державні школи, як початкові, так і середні, засновані на принципах Гаскали й назагал із німецькою мовою навчання, функціонували в 14 містах, включаючи Львів, Броди та Перемишль, і в них навчалося близько 3000 учнів. Творчі літературні твори Перла, як-от «Мегале темірін» («Відкривач таємниць»), опублікований у Відні 1819 року, відкрили серед прихильників Гаскали жанр антихасидської сатири. Його активність також спричинилася до введення обмежувальних законів, що врегульовували діяльність хасидських молитовних груп і проведення поліційних обшуків, що призвело до конфіскації «заборонених» хасидських книг.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 255;
- Riety van Luit, "Homberg, Herz" and Jonatan Meir, "Perl, Yosef," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1804
Яків Раппапорт, перший єврейський лікар, який закінчив Львівський університет, продовжував вести успішну медичну практику у Львові протягом чотирьох десятиліть. Його медичні послуги виходили за межі етнічних і релігійних кордонів; він, зокрема, доглядав за хворими під час епідемії холери 1831 року. Раппапорт також був впливовим членом місцевої єврейської громади, а в 1840 році підтримав створення реформістської синагоги Львова.
1809
Культурне відродження українців Закарпаття
Єпископ Андрій Бачинський, видатний діяч Просвітництва, започаткував національне, релігійне, культурне та економічне відродження карпатських українців. Його зусилля сприяли створенню початкових шкіл у кожній парафіяльній церкві. У сфері вищої освіти в Ужгороді було створено учительську семінарію та духовну семінарію для освіти українських священників, де деякі курси викладалися українською мовою.
Джерела
- Alexander Baran, "Jewish-Ukrainian Relations in Transcarpathia," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 161–162;
- Paul Robert Magocsi, The People from Nowhere: an illustrated history of Carpatho-Rusyns (Uzhorod, 2006), 50.
1815–1867
Хасидизм у Галичині
Якщо колискою хасидизму до 1772 року були Поділля та Волинь, то до 1815 року центр руху значною мірою перемістився в Галичину. За цей період в австрійській провінції виникло щонайменше 26 великих хасидських центрів. Протягом десятиліть після 1815 року в географії хасидизму відбулися дальші великі перетворення — рух почав поширюватися на Угорщину та Румунію і досягнув абсолютного домінування в Галичині до середини ХІХ ст.
Прихильники хасидизму в цей період продовжували стикатися з опозицією з боку релігійних євреїв-традиціоналістів (міснагдім, буквально ‘опоненти’); їх також зневажали й висміювали модерністські прихильники єврейського просвітництва (маскілім).
Набагато більше цадиків (хасидських лідерів) заснували свої «двори» в Галичині, ніж у будь-якому іншому регіоні Східної Європи. Типовий хасидський двір вміщував сім’ю цадика, постійних робітників і коло найближчих учнів, які там жили. Хоча деякі двори вирізнялися розкішшю, більшість були дуже скромними.
Читати більше...
Більшість хасидів жили віддалік від цадика, двір якого вони відвідували лише в особливих випадках. Протягом решти року місцеві прихильники певного цадика (або кількох цадиків) молилися, навчалися та спілкувалися в одному чи кількох невеликих місцевих молитовних будиночках під назвою штіблех (одн. штібель).
Серед найвпливовіших хасидських династій в австрійській Галичині та Буковині (за кількістю пов’язаних з ними штібелів) були династії, засновані в Белзі, Чорткові, Садгорі, Гусятині та Вижниці. У детальному дослідженні поширення хасидизму Марцін Водзинський пропонує дві моделі: ядерну модель, в якій кожен цадик будує власну мережу впливу, і династичну модель, прикладом якої є династія Фрідманів у Садгорі, в якій пов’язані кровними зв’язками цадики з однієї династії ділять територію між собою.
У цей період хасидизм також поширився в регіонах, які сьогодні входять до складу Польщі, Росії, Закарпаття та Румунії. Хоча хасидизм значною мірою вийшов за межі політичних кордонів, різновиди, що виникли під владою Габсбургів, відрізнялися від тих, що виникли в царській Росії та Королівстві Польському. Відмінності проявлялися в моделях лідерства, літературній спадщині, реакціях на модерність і відкритості до міжкультурного запозичення (зокрема пісень і мелодій) у сусідніх народів.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 258;
- Marcin Wodziński, Historical Atlas of Hasidism (Princeton University Press, 2018), 38–40, 91–93, 107, 118–122;
- David Assaf, "Hasidism: Historical Overview," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
Пов’язані підрозділи
Розділ 4.4 1742–1790-ті рр. (Читати більше)
Розділ 6.4 1790–1820-ті рр.
1830-ті рр.
Українське національне пробудження
Три галицькі письменники — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич — випустили «Русалку Дністровую», антологію українського фольклору, в якій вперше в австрійській Галичині використано українську просту мову та спрощену форму кирилиці. Збірник, що містив фольклорні тексти, переклади з європейської літератури й філологічні студії, налякав імперську владу, яка сприйняла нововведення в мові та абетці як загрозу усталеному суспільному ладу. Творчість цих письменників значною мірою посприяла культурно-національному пробудженню українців Галичини.
Ініціаторами українського національного пробудження на землях під владою Габсбургів були переважно священники або сини священників Української греко-католицької церкви. Натомість на українських землях під владою царської Росії національними будителями були переважно нащадки козаків православної віри. Ця тенденція збереглася й після того, як у 1867 році Австрія запровадила конституцію, обмежене виборче право та громадянські свободи.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, Yohanan Petrovsky-Shtern, Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence (Toronto, Second Edition, 2018), 88–89.
- John-Paul Himka, Ten Turning Points: A Brief History of Ukraine.
1840-ті рр.
Єврейські модерністи й традиціоналісти
Конфлікт між прихильниками та противниками єврейської інтеграції в ширше суспільство загострився, надто щодо освіти та релігійної реформи. Особливо напруженим протистояння було у Львові, де поряд із вестернізованою єврейською меншиною жила значна кількість ортодоксальних євреїв і хасидів. Значна частка єврейської молоді почала відвідувати німецькі школи, на превеликий жаль для ортодоксальних євреїв. У 1844 році у Львові була заснована сучасна синагога — Deutsch-Israelitisches Bethaus. Її першого рабина Авраама Кона у 1848 році отруїв ортодоксальний фанатик. Попри досягнення Гаскали в Галичині саме хасидський рух став домінантним у житті галицького єврейства.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 260–261;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 420.
1848–1851
1848 рік був позначений сплеском значних досягнень в українській культурній сфері, зокрема значно зросла кількість українськомовних видань, створено організації й товариства, що сприяли українській науці, освіті та народній культурі. Заснування у Львові українського Народного Дому під егідою Головної Руської Ради зрештою привело до будівництва нового центру в 1864 році, до якого входили музей, друкарня, бібліотека та перший український професійний театр.
Читати більше...
Критично важливою подією з далекосяжними наслідками для української науки та освіти стало рішення імператорського уряду в грудні 1848 року створити кафедру української мови й літератури на філософському факультеті Львівського університету — кафедра функціонувала до 1939 року.
У 1851 році до Львівського університету на юридичний та філософський факультети вступили 42 студенти-євреї.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 439–440;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 255.
1700–1870-ті рр.
Українське книгодрукарство
За два століття до того, як Австрія анексувала Габсбурзьку Галичину, Львів був ключовим центром кириличного книгодрукування. Першу кириличну друкарню на українських землях заснував у 1570-х роках у Львові Іван Федоров (згодом він відкрив знамениту друкарню в Острозі). Після цього Львів став значним центром видання книг польською й вірменською мовами, кирилицею та івритом/їдишем.
На польських землях, де зазвичай використовували латинку, забезпечити друкарню кириличними шрифтами було непросто. Додаткова проблема виникла на початку XVIII століття, коли російський цар Петро I запровадив гражданку — перероблене, просте кириличне письмо, яке зрештою стало стандартом для всіх видань, окрім церковних книг.
Читати більше...
Попри труднощі друкарство й видавнича діяльність стали видатним досягненням галицького українського національного руху середини ХІХ століття під владою Австрії. Перша українська газета «Зоря галицька» виходила з травня 1848 по 1857 рік, а під час Весни народів у Галичині та на Буковині виходила низка інших українських журналів. Що стосується книжок, то лише в 1848 році з’явилося 156 назв, що майже вп’ятеро більше, ніж у попередній рік, і це різко контрастує з українськими землями під царською владою, де того ж року українською мовою з’явилася лише одна книжка та кілька сторінок у двох інших книжках. Прикметно й те, що більшість із цих видань виходила галицько-українською простою мовою, хоча й з використанням церковнослов’янської абетки.
Широке розповсюдження книг, журналів, брошур і газет мало практичний національний і соціальний підтекст як основний інструмент збереження та популяризації української мови, культури й самобутності. Отже, у відносно толерантній атмосфері габсбурзької Галичини кінця ХІХ століття українські культурні та громадські організації прагнули друкувати свої видання великими тиражами, а деякі книжки мали стотисячні наклади.
Заборона українських видань у царській Росії після 1863 року сприяла тому, що Галичина (і Львів зокрема) стала центром українського книговидання. У 1875 році в Галичині видано більше книжок (62, з них 42 у Львові), ніж у всій підросійській Україні. У 1894 році в Галичині вийшло 177 книжок (у Львові — 136), а в східній та центральній Україні — 30. Після революції 1905 року російська цензура дещо послабшала, що дало змогу видати 246 українськомовних книжок у 1913 році. Того ж року в Галичині з’явилося 326 книжок (238 у Львові). Тож Галичина вела перед в українському книгодрукуванні аж до Першої світової війни.
Буковина мала безперешкодний доступ до галицьких видань, а проте в 1870-х роках місцеві видавництва почали випускати загальноосвітню та художню літературу українською мовою. До 1918 року вони опублікували близько 270 найменувань. На Закарпатті українське видавництво розвинулося пізніше: у 1875 році там вийшли чотири книги, у 1894 — три, у 1913 — 22.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 435, 439–440;
- Paul Robert Magocsi, Yohanan Petrovsky-Shtern, Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence (Toronto, Second Edition, 2018), 153–155;
- "Printing," "Book publishing, "Univ," "Zoria halytska," and "Museum of the Book and Printing of Ukraine," Internet Encyclopedia of Ukraine.
Пов’язані підрозділи
Розділ 4.4. 1560–1600-ті рр.
1780–1870-ті рр.
Друк книг івритом/їдишем
Львів здобув репутацію великого центру івритомовного друкарства після урядової постанови Габсбургів 1782 року, згідно з якою єврейські друкарні мусили переїхати до міста з централізованим цензурним відомством. Прикметно, що двома найвідомішими івритомовними друкарнями Львова керували жінки. З послабленням цензури кількість іврито- та їдишомовних друкарень зросла — почасти з причини різкого збільшення населення, через що підвищився попит на молитовники та інші релігійні тексти. Дедалі більша впливовість хасидизму також сприяла появі публікацій івритом і їдишем, серед яких була представлена полеміка між хасидами та їхніми супротивниками — як міснагдім (традиціоналістами), так і маскілім (модерністами) — і численні збірки агіографічних оповідань про хасидських лідерів та викладів їхніх учень.
Читати більше...
Російські єврейські письменники з царської Росії часто друкували свої книги у Львові та Кракові, щоб уникнути російської цензури. Львів став не лише регіональним центром книгодрукування, а й експортером на Балкани. Лише в 1863 році львівські єврейські друкарні (Мадфеса, Кугеля-Левіна, Штанда) видали 112 книг івритом та їдишем, починаючи від хасидських і кабалістичних текстів до творів з єврейської історії та поезії Гаскали. У Чернівцях неєврейська фірма Йоганна Екхардта залучила єврейських друкарів і 1835 року почала випускати не лише стандартні тексти для звичайного релігійного вжитку, а й езотеричні тексти та амбітну лінійку біблійних коментарів. Єврейське книгодрукарство функціонувало й на Закарпатті — в Ужгороді (1864) та Мукачеві (1871), де видавали переважно рабинські тексти.
Джерела
- Kenneth B. Moss, "Printing and Publishing: Printing and Publishing after 1800," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010),
- Israel Bartal, The Jews of Eastern Europe, 1772–1881 (Philadelphia, 2006), 42, 126.
1851
У Львові побачив світ впливовий твір Нахмана Крохмаля «Море невухей га-зман» («Наставник для тих, хто сумнівається в наш час»). У цій книзі Крохмаль — філософ, теолог, історик та один із головних представників Гаскали в Галичині — спробував поєднати гегелівську ідеалістичну концепцію історії з модернізованою версією єврейської історичної місії. Крохмаль мав значний вплив майже на всіх діячів Гаскали в Східній Європі.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 259.
1861
Молоді народовці створили у Львові «Руську бесіду» як культурно-просвітницьке товариство для поширення української культури серед селян. Через три роки товариство заснувало перший український театр і пропагувало просту мову у виставах, що ставилися у Львові та його околицях. У 1869 році «Руська бесіда» відкрилася в Чернівцях.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 473;
- "Ruska Besida in Bukovyna," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993).
1865–1907
Єврейські діти все частіше відвідували німецькі державні школи на Буковині. У 1865 році 100 зі 162 студентів були євреями, а в 1905 році цей показник становив 664 з 970. Частка єврейських студентів, які навчалися в німецькомовному Чернівецькому університеті, зросла з 25 % у 1883 році до 42 % у 1904 році.
Джерела
- Andrei Corbea-Hoisie, "Bucovina," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1868–1883
Ідейно-політичні орієнтації серед євреїв Галичини
У цей період у галицькому єврействі виникли різноманітні групи із суперечливими культурними (і політичними) орієнтаціями — проавстрійські асимілятори, пропольські асимілятори, ортодоксальні традиціоналісти та єврейські націоналісти. Першу групу, «Шомер Ісраель», заснували в 1868 році ліберальні єврейські модерністи (лікарі, юристи, випускники університетів Галичини та Відня), які виступали за інтеграцію євреїв в австро-німецьке суспільство та культуру. Після десятиліття фактичної автономії Галичини під польським пануванням та активного поширення польської мови й культури через освітню систему Галичини сформувалася інша культурна сцена. У 1882 році євреї-випускники польських шкіл і гімназій, пройняті польським патріотизмом, заснували товариство «Агудас Ахім» (Союз братів) для сприяння асиміляції євреїв, особливо молоді, в польське суспільство. Напротивагу цьому в 1883 році було створено товариство «Мікра Кодеш» (Священне скликання), що мало єврейське націоналістичне спрямування й залучало студентів із полонізованих середовищ, які відчували дедалі більше неприйняття з боку антисемітських польських націоналістів.
Читати більше...
Зі свого боку, великий єврейський ортодоксальний сектор деякий час з тривогою спостерігав за всіма модернізаторськими тенденціями. У 1878 році «Шомер Ісраель», здавалося, набирав все більшого політичного впливу й просував свої цілі щодо поширення світської освіти серед євреїв Галичини. У відповідь на це головний рабин Кракова Шимон Софер і ребе (духовний лідер) белзьких хасидів Єгошуа Рокеах заснували політичну партію «Махзікей гадат» (Прихильники віри), щоб протистояти загрозі, яку, на їхню думку, асимілятори представляли для традиційного юдаїзму. Партія «Махзікей гадат», яка до 1883 року налічувала близько 40 тис. зареєстрованих членів із філіями по всій Галичині, безрезультатно намагалася добитися, що уряд схвалив статут, згідно з яким урядування єврейськими громадами мало відбувалося відповідно до єврейських релігійних законів. Її пропозицію розділити єврейські громади за ідеологічним принципом (як у Німеччині та Угорщині) теж відхилили. Безуспішними були й спроби забезпечити обрання ортодоксальних представників до громадських і державних установ.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. I, 119–121;
- Rachel Manekin, "Galicia," "Shomer Yisra'el," "Agudas Akhim," "Makhzikey ha-Das," and Joshua Shanes, "Mikra Kodesh," entries in YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
Пов’язані підрозділи
Розділ 5.1 1879–1880
1860-ті рр. — 1914
Українська мова й просвіта
Товариство «Просвіта» заснувала у Львові група молодих інтелігентів-народовців переважно з метою пропагувати культуру й освіту серед українських мас. Члени «Просвіти» проводили заняття для дорослих, створювали сільські читальні й хори, видавали підручники й твори з української літератури та історії. У 1890-х роках «Просвіта» також розпочала економічну діяльність, створивши низку підприємств. До 1906 року, окрім головного офісу у Львові, товариство мало широку мережу по всій східній Галичині, що охоплювала 39 філій, 1700 читалень і 10 тис. членів. До 1914 року вона видала 82 назви загальним накладом 655 тис. примірників, усі простою українською мовою. Товариство «Просвіта» стало найвпливовішою українською масовою організацією в Галичині та за її межами.
Читати більше...
З 1860-х років влада Габсбургів дедалі частіше схвалювала використання української мови в усіх сферах суспільного життя, зокрема в місцевих адміністративних установах і судах. До 1914 року українською мовою викладали у 2500 початкових школах, 16 гімназіях, 10 учительських семінаріях і 10 кафедрах у Львівському університеті.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 473;
- Paul Robert Magocsi, Ukraine: An Illustrated History (Toronto, Second Edition, 2007), 183.
1864–1914
Український театр у Галичині
Театр відіграв вагому роль у пробудженні національної свідомості українців. Важливою віхою в еволюції сучасного українського театрального мистецтва став театр товариства «Руська (згодом Українська) бесіда» — перший професійний український гастрольний театр в австрійській Галичині. Він був створений у Львові 1864 року й профункціонував 50 років. Субсидований товариством «Руська бесіда» у Львові та час від часу підтримуваний Галицьким сеймом, театр працював на території Галичині та Буковині, а також гастролював Польщею та Російською імперією. Його вистави були витримані переважно в народницькому реалістичному стилі.
Читати більше...
У перші роки свого існування театр ставив твори з українського класичного репертуару (зокрема Івана Котляревського й Тараса Шевченка), а також твори сучасних галицьких драматургів. У 1870–1880-х роках ставилися місцеві історичні драми й п’єси. У 1890-х роках репертуар поповнився реалістичними драмами Івана Франка, а після 1911 року — постановами психологічних п’єс Володимира Винниченка, українськими операми й багатьма перекладними творами, зокрема західноєвропейськими й російськими п’єсами, популярними європейськими оперетами.
Джерела
- Valeriian Revutsky, "Theater," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993).
1870–1880-ті рр.
Єврейські виконавці в Галичині
«Бродерзінгери», група мандрівних єврейських співаків із Бродів, започаткували ревю — новий розважальний жанр, що складався з коротких скетчів, пісень і танців у корчмах, ресторанах, кав’ярнях і пивних. Виконавцями були колишні чи сучасні бадхени (традиційні весільні артисти) та співаки з хору кантора. Їхні пісні та стиль виконання вплинули на Абрама Гольдфадена, «батька їдишського театру», і на його постанови в Україні, Молдові/Румунії, а пізніше в Сполучених Штатах. Одним із перших і найвідоміших «бродерзінгерів» був Берл Маргуліс, відомий як Берл Бродер (бл. 1817–1886). Броди були важливою зупинкою на шляху єврейських купців, які їздили на Лейпцизький ярмарок і поверталися з нього. Пізніше термін «бродерзінгери» стали застосовувати до виконавців, які не мали жодного зв’язку з Бродами, але виступали в цьому жанрі.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 389;
- Robert A. Rothstein, "Songs and Songwriters," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1870-ті рр.
Освіта єврейських та українських дівчат
Після запровадження в Галичині обов’язкової світської освіти в традиційних ортодоксальних євреїв склався звичай віддавати своїх дочок до державних шкіл. Водночас вони намагалися захистити своїх синів від небезпеки секуляризації й посилали їх на навчання в хедери та єшиви. Подібно до євреїв, українські селяни теж прагнули, щоб дочки здобували освіту в державному закладі, тоді як сини мали змалку працювати в полі.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 123;
- Gardetska, O. Trofymovska, "Education of Women," Internet Encyclopedia of Ukraine (1984).
1873–1898
Наукове товариство імені Шевченка
У 1873 році народовці-українофіли з Наддніпрянщини створили у Львові Літературне товариство імені Т. Шевченка, щоб популяризувати українську літературу й літературознавство. Оскільки в наступні роки українська наука потерпала від обмежень з боку царського уряду, в 1892 році товариство розширило свою початкову орієнтацію на літературу, охопивши історію та інші академічні дисципліни, що відбилося в зміні його назви на Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). За енергійного головування (1897–1913) видатного українського історика й політичного діяча Михайла Грушевського (який емігрував з Російської імперії у 1894 році й обійняв посаду професора Львівського університету) НТШ набуло всеукраїнського значення та академічного престижу. Грушевський також обіймав посаду директора Історично-філософської секції, де в ролі секретаря йому допомагав Володимир Гнатюк (1898–1926), а також очолював Етнографічну комісію НТШ. Грушевський відігравав визначну роль у товаристві, а директором (1898–1908) філологічної секції був Іван Франка, тож НТШ стало де-факто академією наук, до якої належали практично всі українські вчені. Залучення молодших науковців надавало НТШ функції квазіуніверситету. Участь членів НТШ у міжнародних конгресах і конференціях, обмін публікаціями з майже 250 закордонними установами закріпили міжнародну репутацію товариства.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 473–474;
- Bohdan Kravtsiv, Volodymyr Kubijovyč, "Shevchenko Scientific Society," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993).
1885–1890
Зображення євреїв в українській літературі
Наталія Кобринська опублікувала низку оповідань, які містять зображення євреїв та єврейського життя в Західній Україні. Оповідання Кобринської в народницько-реалістичному стилі висвітлюють жіночу й соціальну тематику й виявляють модерністський інтерес до індивідуальної психології та народних вірувань. Кобринська народилася в околицях Снятина й жила в Болехові — західноукраїнських містах із великою часткою єврейського населення. Там вона вивчила їдиш (окрім німецької, французької, польської та російської мов) і познайомилася з життям єврейської громади. Її знайомство з реальними євреями та інтерес до індивідуальної поведінки можуть пояснити, чому єврейські персонажі в її оповіданнях не є стереотипними, типовими персонажами, а скоріше індивідами. Цей кут зору очевидний в тому, як у своєму творі вона зображує різних євреїв, з яких переважно складався натовп на вокзалі. Серед них — послужлива єврейка, що розповідає, як придбати квиток на потяг, різноманітні євреї, що активно агітують за своїх улюблених політичних кандидатів, єврейські візники та єврейська дівчина, яка через жахливу бідність зациклюється на ощадливості та самозреченні.
Джерела
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature. Representation and Identity (New Haven, 2009), 68–69;
- Danylo Husar Struk, "Kobrynska, Nataliia," Internet Encyclopedia of Ukraine (1989).
1886
Поет Нафталі Герц Імбер, уродженець Галичини, нетрадиційна мандрівна постать, опублікував свою першу збірку віршів «Баркай» («Ранкова зоря») в Єрусалимі у свою бутність секретарем ексцентричного християнського сіоніста сера Лоуренса Оліфанта. Книжка містила поему з дев’яти віршів під назвою «Тікватейну» («Наша надія») — адаптацію нібито попередньої версії, написаної в 1878 році, коли Імбер жив у Яссах (Румунія) і був натхненний піонерами руху «Ховевей Ціон», які заснували село Петах-Тіква в Ізраїлі. У 1886 році «Ховевей Ціон» («Ті, хто любить Сіон») взяли вірш Імбера за свій гімн. Пізніше нова Держава Ізраїль прийняла цей текст із деякими змінами як офіційний національний гімн, перейменувавши його в «га-Тіква» («Надія»). Імбер зрештою переїхав до Сполучених Штатів, де й помер, спустошений алкоголем і злиднями. Видатний їдишський журналіст Аврам Каган описав його як трагічну постать із поетичною душею, яку неправильно розуміли. У 1953 році останки Імбера перепоховали в Єрусалимі. Про те, хто саме написав мелодію для гімну, точаться суперечки, але багато хто визнає авторство за Шмуелем Коеном, який народився в Молдові й жив у Рішон-ле-Ціоні, другому єврейському фермерському поселенні, заснованому в османській Палестині 1882 року. У 1888 році Коен поклав вірш Імбера на мелодію за мотивами румунської народної пісні «Віз із волами», яка своєю чергою базувалася на мелодії «Молдави» чеського композитора Бедржиха Сметани.
Джерела
- Cecil Bloom, "Hatikvah - Imber, his poem and a national anthem," Jewish Historical Studies (Jewish Historical Society of England), Vol. 32 (1990-1992), 317–336.
1898–1937
«Історія України-Руси» Михайла Грушевського
У Львові 1898 року вийшов перший том монументальної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, започаткувавши перший великий синтез української історії. Коли вибухнула Перша світова війна, Грушевський працював над восьмим томом і водночас активізував свою політичну діяльність. Останній, десятий, том «Історії України-Руси», виданий посмертно в 1937 році, довів опис лише до 1650-х років. Цей багатотомний твір досі вважають найповнішим викладом давньої, середньовічної та ранньомодерної історії українського народу.
Читати більше...
Сама назва твору Грушевського була програмним твердженням щодо спадкоємності між Київською Руссю та сучасною Україною. Він кидав виклик монополії росіян на назву Русь і стверджував, що історія та культура українського народу є унікальними й відмінними від російських. Через акцентування уваги на житті простих людей, а не правителів та еліт, підхід Грушевського схарактеризували як належний до народницької школи української історіографії. Проте пізніше помітне місце в його творчості посіли й інтереси держави та народу.
Працюючи над «Історією України-Руси», Грушевський написав також популярні однотомні історії України та численні впливові статті. Він був також письменником, автором казок, драм, оповідань, дослідником історії української літератури та інших граней української культури. За заслугу Грушевському ставлять розвиток українського наукового й культурного життя у Львові середини 1890-х років. Після переїзду до Києва він відігравав дедалі активнішу політичну роль у підросійській Україні, що привело до його обрання президентом Української Народної Республіки (УНР) в 1918 році. Грушевський повернувся в Радянську Україну в 1920-х роках і в умовах українізації працював у Київському університеті та був обраний до Академії наук.
На момент виходу «Історія України-Руси» отримала міжнародне визнання. Проте в Радянській Україні після 1930-х років наукові посилання на цю працю не дозволялися, а пізніші радянські видання таврували Грушевського як «націоналістичного історика». Спроби «реабілітувати» Грушевського та його твори у 1960-х роках зазнали невдачі, і лише наприкінці 1980-х років українській громадськості почав відкриватися доступ до його великого твору.
Джерела
- Frank E. Sysyn, "Mykhailo Hrushevsky and the History of Ukraine-Rus'," "Who was Mykhailo Hrushevsky?" and CIUS Press. Про Грушевського в Радянській Україні див. українськомовні видання Юрія Шаповала.
1880–1900-ті рр.
Полонізація галицьких євреїв
Хоча більшість єврейського населення Галичини не асимілювалася в жодну з навколишніх культур, активне просування польськомовної світської освіти спричинилося до появи сполонізованої єврейської інтелігенції, зокрема лікарів, юристів та інших фахівців. Галицькими школи (ними керувала освітня рада, де домінували поляки) були потужним знаряддям поширення польської мови й культури в провінції. Лише в 1890 році призначили українця, а 1906 року в цій раді засідав єврей. Австрійський перепис населення 1900 року зафіксував, що лише 5 % галицьких євреїв вживали українську як мову щоденного спілкування, тоді як 77 % — польську, 17 % — німецьку. (Їдиш не вважався мовою в австрійському переписі.)
Джерела
- John-Paul Himka, "Ukrainian-Jewish Antagonism in the Galician Countryside During the Late Nineteenth Century," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 142;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 122–124.
1900–1913
Внесок Андрея Шептицького в культуру Галичини
Андрей Шептицький — визначна постать як за фізичним ростом, так і за соціокультурним впливом, — був призначений архієпископом Львівським і митрополитом Галицьким і перебував на цій посаді до своєї смерті в 1944 році. Він народився в сполонізованій українській родині, але заново відкрив своє українське коріння та перейнявся українською національною справою. Шептицький мав аристократичний статус, багатство та видатні особисті риси, тож його вітала як польська, так і австрійська еліта, і він зумів вплинути на розвиток релігійної та культурної сфер, зокрема освіти й мистецтва. Андрею Шептицькому особливо вдавалося просування освіти й науки, зокрема серед духовенства, оскільки він мав три докторські ступені (з права, теології та філософії) і вивчив близько десяти іноземних мов. Митрополит підтримував декілька монастирських орденів — особливо Студитський, що його він допоміг відновити (1904) — та їхні навчальні заклади, дитячі будинки, професійно-технічні та ремісничі школи.
Читати більше...
Серед його благодійних проєктів — заснування в 1905 році Українського національного музею, якому він передав свої приватні колекції народних і релігійних артефактів (близько 10 тис. одиниць). Окрім того, що музей (відкритий у 1913 році) служив сховищем українського мистецтва, він втілював митрополиче бачення тієї ролі, яку такий заклад міг відігравати в подоланні незнання історичного та культурного минулого України.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 476;
- Ann Slusarczuk Sirka, "Sheptyts'kyi in Education and Philanthropy," and Myroslava M. Mudrak, "Sheptyts'kyi as Patron of the Arts," in Paul Robert Magocsi, editor, Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi (Edmonton, 1989), 271–272, 289–293.
1903–1906
Модерністське єврейське мистецтво Галичини
Чи не найяскравішим і найвідомішим поєднанням єврейської мартирології та християнської іконографії вважають офорт в стилі ар-нуво, що його створив ілюстратор і гравер Ефраїм Моше Лілієн (1874–1925), родом із Дрогобича. На часто відтворюваному офорті 1903 року вміщено підпис: «Ле-Метім аль кідуш га-шем бе-Кишинов» («Присвячується кишинівським мученикам»). Пізніше Лілієн допоміг литовському єврейському художнику й скульптору Борису Шацу створити Академію мистецтв і дизайну «Бецалель» в Єрусалимі, де пропагували модерний стиль єврейського мистецтва в живописі, скульптурі та дизайні. Лілієн викладав для першого набору студентів академії «Бецалель» в 1906 році.
Джерела
- Olga Litvak, "Painting and Sculpture,"YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1905
Карл-Еміль Францоз опублікував роман «Der Pojaz» («Клоун»), у якому виклав свої погляди й прагнення звільнити Галичину, зокрема її єврейських мешканців, від релігійного мракобісся, відсталості та корумпованої бюрократії. У центрі роману — молодий єврей, який прагне через театральну кар’єру втекти від своїх обмежень, жорсткого ставлення та релігійних практик ортодоксального єврейського суспільства. Хоча роман був завершений у 1893 році, його видали посмертно, можливо, тому, що Францоз втратив віру в культурну асиміляцію як перспективний шлях для євреїв, оскільки він став свідком наростання антисемітизму в 1890-х роках. Критики стверджували, що зображення життя східноєвропейських євреїв в його творах мало ефект підсилення наявних негативних упереджень. Значна частина його творів зосереджена на відносинах між різними етнічними групами регіону — поляками, українцями, росіянами, німцями та євреями — й сповнена співчуття до пригноблених груп, зокрема до українських селян та євреїв у штетлах.
Джерела
- Ritchie Robertson, The 'Jewish Question' in German Literature, 1749–1939: Emancipation and its Discontents (Oxford, 2001), 413, 417–420.
1905
Українські письменники
Публікація поеми Івана Франка «Мойсей» ілюструє дедалі виразнішу тенденцію серед українських письменників на зламі століть черпати натхнення для українського національного пробудження з єврейської Біблії. Поема заслуговує на увагу тим, як автор майстерно зіставляє образи стародавнього Ізраїлю та сучасної України як підкорених народів і висловлює захоплення народом, який намагається утвердити свою ідентичність перед обличчям переважної ворожості. Як плідний письменник у різних жанрах (зокрема в драматургії, поезії, літературній прозі, мовознавстві, етнографії, історії, есеїстиці), Франко став центральною постаттю українського політичного, громадського та культурного життя. Він знав і писав на єврейську тематику більше, ніж будь-який інший український автор. Франко вивчав вплив івриту на давньоруську літературу й український фольклор і часто вводив у свою поезію біблійні мотиви. Він також добре знав їдиш і з дитинства був знайомий з життям галицьких євреїв.
Джерела
- Ivan Rudnytsky, "Ukrainian-Jewish Relations in Nineteenth-Century Ukrainian Political Thought," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 78–79;
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature. Representation and Identity (New Haven, 2009), 55–56;
- Yaroslav Hrytsak, "A Strange Case of Antisemitism," in Omer Bartov and Eric D. Weitz, Shatterzone of Empires (Bloomington, Indiana, 2013), 228, 231.
1908
Їдишомовні письменники
У Чернівцях, тодішній столиці австрійської імперської провінції Буковина, відбулася перша міжнародна конференція, присвячена мові їдиш та її ролі в житті євреїв. Конференція була дітищем Натана Бірнбаума (1864–1937), єврейського педагога, есеїста, філософа, політика та громадського організатора. У конференції взяли участь провідні їдишомовні письменники, як-от І. Л. Перец та Шолом Аш. На порядку денному стояли такі питання: потреба в їдишомовних школах і вчителях, підтримка їдишомовної преси, театру й літератури, подолання проблеми дедалі меншого вживання їдишу серед молоді. Пристрасна дискусія зосередилася на статусі їдишу — чи був він «єдиною державною мовою» чи лише «однією з національних мов єврейського народу». Попри запеклий спротив тих, хто пропагував іврит, конференція поклала початок процесу, в результаті якого їдиш зрештою кодифікували як окрему літературну мову, а не «жаргон».
Джерела
- Joshua A. Fishman, "Czernowitz Conference," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 465.
1868–1900-ті рр.
Мадяризація українців та євреїв на Закарпатті
Асиміляційна політика мадяризації угорської влади на Закарпатті після створення у 1868 році дуальної монархії Австро-Угорщини підірвала як українське, так і єврейське культурне життя. Наслідком стало придушення інституціоналізованої української освіти, скорочення кириличних видань, значна асиміляція української та єврейської інтелігенції.
Читати більше...
До 1909 року 90 % українських (русинських) шкіл на Закарпатті закрили, а решта 10 % мали якусь форму двомовного навчання. Населення бойкотувало угорськомовні школи, що призвело до крайньої неписьменності серед українських селян.
Більшість євреїв на Закарпатті мали низький рівень світської освіти або взагалі були неосвічені. За словами одного вченого, 30 % євреїв Закарпаття в 1900 році були неписьменними за угорськими освітніми стандартами. Вони працювали в сільському господарстві й жили в такій самій бідності, як і їхні сусіди-українці. У культурному плані їх сформував насамперед закарпатський хасидизм, в якому домінували ультраконсервативні чудотворні рабини.
Угорські націоналістичні активісти — у намаганні піднести значення угорської мови в регіоні, де українці були чисельно домінантною етнічною групою, — також сприяли створенню світських єврейських шкіл на Закарпатті з угорською мовою навчання. Такі школи почали процвітати в 1870-х роках, наражаючись на гнів ультраортодоксальної єврейської громади.
Внаслідок політики мадяризації багато представників української та єврейської інтелігенції, зокрема середнього класу, асимілювалися в угорське середовище. Показником впливу мадяризації став той факт, що чверть міських євреїв на Закарпатті зареєструвалися лише як представники єврейської релігії, а не єврейської національності.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, The People from Nowhere: an illustrated history of Carpatho-Rusyns (Uzhorod, 2006), 61;
- Alexander Baran, "Jewish-Ukrainian Relations in Transcarpathia," in Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective, Peter Potichnyj & Howard Aster, eds. (Edmonton, 1988), 161, 163;
- Volodymyr Kubijovyč, Vasyl Markus, Ivan Lysiak Rudnytsky, Ihor Stebelsky, "Education," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993);
- Yeshayahu A. Jelinek, The Carpathian Diaspora (New York, 2007), 94–96.
1909–1910
Бойчукістське неовізантійське мистецтво
Заснувавши школу-студію в Парижі, Михайло Бойчук разом зі своїми учнями влаштував 1910 року в Салоні незалежних історичну виставку про відродження візантійського мистецтва. Це досягнення стало можливим завдяки митрополиту Андрею Шептицькому. Як серйозний колекціонер українських ікон, Шептицький цінував неовізантійський стиль живопису Бойчука. Як зазначає мистецтвознавиця Віта Сусак: «школа відродження візантійського мистецтва ... навряд чи була б зреалізована без трирічної підтримки перебування Бойчука в Парижі з боку Шептицького». Після повернення з Парижу Бойчук реставрував численні ікони ХV–ХVІ ст. у Національному музеї у Львові.
Читати більше...
Аналіз Віти Сусак паралельного розвитку «національних стилів» серед українських та єврейських митців початку ХХ століття висвітлює їх схожість та взаємовпливи. Відповідні модерністські «національні стилі» «змішували традиційні народні мотиви та місцеві сцени з авангардними ідеями», звідки постала як українська мистецька школа бойчукізму, так і єврейська «Культур-Ліга».
Джерела
- Vita Susak, "Parallels in Ukrainian and Jewish 'National Styles' in Art in the First Third of the Twentieth Century," in Wolf Moskovich and Alti Rodal, editors, The Ukrainian Jewish Encounter: Cultural Dimensions, Volume 25 of Jews and Slavs (Jerusalem: Hebrew University of Jerusalem, "Philobiblon" 2016) 116, 119.
1910
У Галичині переважна більшість євреїв (808 тис. із 856 тис.), які вказали, що сповідують єврейську релігію, визнали польську своєю основною мовою; менша кількість вказала в такій ролі німецьку (26 тис.) або українську (22 тис.) мову. Тоді як переважна більшість євреїв Галичини залишалися хасидськими традиціоналістами, що уникали контактів з неєврейським світом, культурна еліта виступала за асиміляцію в німецьку або польську культуру. Від 1870-х років переважала полонофільська тенденція.
У 1910 році до Львівського університету вступило 1386 студентів-євреїв (26 % від загальної кількості); викладання велося переважно польською мовою.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 123, 139;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 449.
