6.1 - Політика
1764–1786
За Катерини II (Катерини Великої) Росія розширила свої кордони на українських землях як військовими, так і дипломатичними засобами: поступово скасувала й поглинула українську козацьку (гетьманську) державу (1764 і 1782 рр.), ліквідувала Військо Запорозьке (1775) на нижньому Дніпрі після російсько-турецької війни 1768–1774 років та анексувала Кримське ханство, поклавши край його існуванню (1783).
Читати більше...
Окрім захоплення земель на території нинішньої південної України Російська імперія почала колонізувати регіон, заснувавши такі нові міста, як Херсон, Миколаїв, Одеса, а також багато містечок і сіл.
Розширення правління Катерини II призвело до того, що під кріпосним правом опинилося населення, яке раніше його не знало, і що було нав’язано адміністрацію та культуру, які багато хто вважав чужими.
Джерела
- Lev Okinshevych, Arkadii Zhukovsky, "Hetman state," Internet Encyclopedia of Ukraine (1989);
- Arkadii Zhukovsky, "Zaporozhian Sich," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993);
- Ярослав Бойко, Заселение Южной Украины. Формирование этнического состава населения края: русские и украинцы (конец XVIII – начало XXI в.). Этностатистический очерк. (Черкассы: Вертикаль, 2007).
1792–1795
Після другого й третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшло близько 85 % українських земель. Під владою імператриці Катерини ІІ тепер опинилося понад 85 % етнічного українського населення й найбільше єврейське населення у світі, яке налічувало від 400 тис. до 500 тис. осіб. Вона запровадила так звану Смугу осілості, заборонивши колишнім польським і литовським євреям переїжджати вглиб Росії й оселятися там. Українські землі увійшли до складу Смуги осілості з приєднанням до Російської імперії Київщини, Брацлавщини, Поділля та східної Волині 1793 року, а також західної Волині та Холмщини (на схід від Західного Бугу) в 1795 році. Російська імперія також посилила контроль над територією нинішньої південної України після перемоги над османами в 1792 році.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 318–19;
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 361.
1790-ті рр.
Хоча на імператрицю Катерина II справили вплив принципи емансипації європейського зразка, євреї, які опинилися під її владою, стали об’єктами суперечних наборів обмежень і привілеїв, викладених у системі класифікації соціальних станів Росії. Їх зараховували одночасно до євреїв і до основних міських станів — міщанства (ремісники й дрібні торговці) або купецтва. Ця система класифікації визначала, зокрема, обсяг податків, військову повинність, а також свободу пересування. Як євреї, нові піддані Катерини II підлягали одному набору обмежень і привілеїв, а як ремісники чи купці — іншому. До того ж багато євреїв проживало в сільській місцевості, де місцеві чиновники й економічні конкуренти євреїв мали широкі можливості витлумачувати закон на свою користь.
Джерела
- Benjamin Nathans, "Estate System," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1796
Імператор Павло I, наступник Катерини II, ставився до євреїв толерантно. Він виступив проти вигнання євреїв з Кам’янця-Подільського та Києва, відхилив пораду поставити під сумнів дійсність присяги євреїв перед судом та відкинув кривавий наклеп, висунутий проти євреїв. Однак у гарантіях релігійних та інших свобод, виданих після другого та третього поділів Речі Посполитої, євреїв прямо не згадано, а принцип подвійного оподаткування євреїв і суворі обмеження щодо місця їхнього проживання збереглися.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 337.
1790-ті рр. — 1804
Під впливом прихильників Гаскали (єврейського просвітництва) у Берліні Менахем Мендель Лефін із Сатанова (Поділля) анонімно опублікував франкомовну брошуру «Essai d’un plan de réforme ayant pour objet d'éclairer la Nation Juive en Pologne et de redresser par là ses mœurs», яка відкрила шлях для перенесення Гаскали в Східну Європу. Лефін закликав скасувати спеціальні податки для євреїв, у відповідь на що євреї трансформувалися б через реформу своєї освітньої системи, запровадження польської як мови навчання, продуктивну працю в галузі ремесел і сільського господарства. За підтримки Адама Казимира Чарторийського, провідного діяча польського просвітництва, Лефін брав участь у дискусіях під час Чотирирічного сейму (1788–1792) про реформи, що стосувалися євреїв.
Читати більше...
Після поділу Речі Посполитої 1795 року Лефін вплинув на дискусії щодо реформ, які торкалися євреїв за царя Олександра I, зокрема указів 1804 року. Пізніше він опублікував критику хасидизму, їдишомовні переклади європейської літератури та дидактичні праці, зокрема етичний текст «Сефер гешбон га-нефеш» («Книга моральної звітності, 1808), натхненний програмою Бенджаміна Франкліна щодо морального самовдосконалення. На відміну від інших піонерів Гаскали, які писали квітчастою мовою (івритом або німецькою), Лефін вирішив донести ідеали Просвітництва до східноєвропейських євреїв їхнім власним розмовним їдишем. Лефін вплинув на покоління лідерів Гаскали в австрійській Галичині — зокрема в Бродах і Тернополі, де він жив на схилі літ.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 206;
- Nancy Sinkoff, "Lefin, Menaḥem Mendel," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1804–1835
Смуга осілості євреїв
Два закони — перший 1804 року, другий 1835 року — ввели заходи щодо регулювання життя євреїв в імперії, зокрема місця їхнього проживання, видів економічної діяльності, освіти та оподаткування. Закон про організацію євреїв 1804 року, оприлюднений за Олександра I, обмежував єврейське поселення анексованими в Польщі територіями з переважно українським населенням і землями на північ від Чорного моря, незадовго до того відібраними в Османської імперії. Перед ухваленням закону його обговорили в спеціальному державному комітеті, створеному 1802 року. Цей закон поєднав ідеї Просвітництва щодо «реформування» євреїв і стурбованість росіян «шкідливим впливом» євреїв на селянство, який треба було обмежити.
Читати більше...
Заходи реформування євреїв охоплювали відкриття державних шкіл для єврейських дітей, стимулювання до заняття виробництвом і ремеслами (а не торгівлею), а також заохочення до обробітку земель у малонаселених районах півдня Росії. Водночас ухвалено жорсткі заходи щодо виселення євреїв із сіл протягом трьох-чотирьох років і заборони оренди, тримання корчем і продажу алкоголю. Вагомі аргументи прихильників євреїв щодо важливої ролі євреїв і місцевих корчем у пов’язанні селян із більшими ринками та забезпеченні їх необхідними товарами, які не виробляються в селах, мали незначний вплив. Проте закон таки скасував подвійне оподаткування, яке так гнітило євреїв.
Коли в 1807 році почалося виселення євреїв із сіл, протестували представники єврейських громад, зокрема Києва, та багато урядовців. У відповідь на це призначено комісію для повторного вивчення ситуації. Її висновок — євреї не завдають шкоди селам, а радше відіграють корисну роль у постачанні товарів, підтриманні зв’язків із містом і передаванні пошти — не привів до скасування рішення про виселення. Однак успішними виявилися спроби пролобіювати збереження без значних змін традиційних єврейських механізмів самоврядування. Закон не передбачав створення головного, контрольованого урядом органу єврейської релігійної влади, як пропонував граф Гавриїл Державін («Сендарин», тобто Синедріон). Проти цієї концепції рішуче виступила єврейська громада Києва й видатний купець Нота Хаїмович Ноткін.
Другий закон про євреїв, оприлюднений за царя Миколи I в 1835 році, формально встановлював кордони Смуги осілості (був чинний до Першої світової війни).
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 343–347, 362–363;
- Shmuel Ettinger, "The Modern Period," in A History of the Jewish People, H.H. Ben Sasson (Cambridge, Mass., 1976), 757–758;
- David E. Fishman, "Notkin, Nota Khaimovich," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1810
Прихильники руху Гаскала в Росії підтримали спроби царського уряду «модернізувати» євреїв, що фактично означало асиміляцію та зросійщення. Брацлавський рабин Нахман (1772–1810), впливовий лідер хасидів, зустрівши трьох прихильників Гаскали в Умані, сказав про них «ці єретики [які] були важливими людьми, близькими до уряду».
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 366.
1812–1850-ті рр.
Козаки й селяни в Російській імператорській армії
Українські козаки воювали в лавах Російської імператорської армії проти Наполеона. Вони з’явилися в Російській імперській армії після зруйнування Січі й традиційних козацьких військових соціальних структур. Частину козаків призвали до імператорської армії, а інші залишалися в Запоріжжі як вільні хлібороби, емігрували в міста, де стали купцями й ремісниками, або втікали на південь до Османської імперії.
Читати більше...
Козацькі полки Гетьманщини були введені до складу імперської армії близько 1783 року. Після цього в Запоріжжі чи Гетьманщині не залишилося козацьких полків, однак козацькі формування збереглися на Слобожанщині та Кубані. Козацькі частини відновили близько 1812 року під час наполеонівських воєн. Серед організаторів козацьких полків у Полтавській губернії був піонер нової української літератури Іван Котляревський.
Окрім козаків, на службу добровільно йшли кріпаки, щоб вирватися зі свого гнітючого становища. Загальна чисельність українського війська, селянського та козацького, в імператорській армії 1812 року становила майже 75 тис. вояків. Місцеве населення підтримувало їх, забезпечуючи кіньми, зброєю, умундируванням і припасами.
У 1813–1815 роках деякі козацькі полки брали участь у війні проти Наполеона в Центральній і Західній Європі та в окупації Парижа. Там вони відкрили для себе західні ідеї свободи особистості та прав людини. Після війни частину полків перетворили в регулярні російські частини. Решту демобілізували й повернули в село.
Джерела
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 361;
- Serhii Plokhy, The Cossack Myth: History and Nationhood in the Age of Empires (Cambridge, Cambridge University Press, 2012), 19-21, 164–165;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, Second Edition, 2010), 336–337;
- "Ukrainian regiments in 1812," Internet Encyclopedia of Ukraine;
- "Kotliarevsky, Ivan," Internet Encyclopedia of Ukraine.
1825–1856
Євреї в Російській імператорській армії
Цар Микола I вдався до рішучих заходів для модернізації євреїв і перетворення їх на лояльних підданих. Він запровадив прямий державний нагляд за їхнім релігійним і громадським життям. Заходи охоплювали, зокрема, створення контрольованих державою єврейських шкіл, заохочення оплачуваних державою рабинів й обов’язковий військовий призов (за винятком кількох категорій) до царської армії відповідно до встановленої системи квот. Провідники єврейської громади марно намагалися не допустити виконання закону про військовий призов євреїв; їм вдалося досягли лише деякого успіху в переговорах щодо визнання привілею єврейських солдатів сповідувати юдаїзм.
Читати більше...
Усі новобранці, зокрема і євреї, повинні були відслужити в армії 25 років, а їхні сини — відвідувати «кантоністські школи» для дітей солдатів, де готували до майбутньої військової служби. Однак щодо євреїв діяла інша політика. Євреї повинні були надати хлопців-призовників віком 12–25 років, тоді як для інших призовників віковий діапазон становив 18–35 років. До того ж близько 40 тис. єврейських хлопців у віці від 8 до 13 років призвали до кантоністських закладів разом із представниками інших віросповідань. Однак на відміну від російських православних кантоністів євреям і римо-католикам не дозволяли жити з батьками під час навчання. На них відверто тиснули, змушуючи перейти в російське православ’я. Історик Майкл Станіславський вважає, що принаймні половина кантоністів і значна кількість дорослих новобранців вихрестилися.
Після 1827 року, коли єврейські громадські лідери отримали повноваження складати попередні варіанти списків рекрутів, вони спиралися у своїх рішеннях на динаміку місцевих громад та економічні міркування. Тож сини сімей середнього класу, що сплачували податки, були переважно звільнені від призову, а «некорисних євреїв» — самотніх чоловіків, єретиків (зокрема «модерністів» і маскілім), жебраків і сиріт забирали до війська. Позаяк практика відбору ставала все більш деспотичною, сім’ї скеровували свій гнів на очільників громад, що призвело до протестів із застосуванням насилля. Наприклад, у Бершаді (Поділля) 1827 року, а згодом і в кількох волинських містах провідники єврейських громад наштовхнулися на сильний опір. Деякі з них використали свою владу для придушення протестів і залякування потенційних інформаторів, які могли донести владі про їхнє свавілля, внаслідок чого втратили довіру людей.
Коли під час Кримської війни план рекрутування серед євреїв зріс вчетверо, лідери громад вдалися до наймання спеціальних чиновників (їм дали яскраву назву — хапери), які виловлювали кого завгодно, зокрема єврейських підлітків, щоб виконати план. В єврейській пам’яті трирічний період діяльності хаперів символізував всю призовну систему Миколи I і підірвав громадські структури влади серед євреїв.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 359–362;
- Yohanan Petrovsky-Shtern, "Military Service in Russia," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1830-ті рр.
Повстання на Поділлі
На східному Поділлі посилення кріпацтва викликало невдоволення селян і повстання під проводом Устима Кармалюка в 1830-х роках. Ці повстання, які поширилися на сусідні з Поділлям райони Київщини, Волині та Бессарабії, охопили до 20 тис. селян, які здійснили близько 1000 набігів на поміщицькі маєтки. Вважається, що багато євреїв і навіть деякі поляки підтримали повстання.
[Примітка: Поділля, густо населене українцями і євреями та зі значною часткою польського населення, має унікальну політичну історію. Після першого поділу Речі Посполитої (1772) західне Поділля, що на схід від Збруча, було приєднано до Австрії, а з другим поділом (1793) східне Поділля відійшло до Росії.]
Джерела
- Volodymyr Kubijovyč, Ihor Stebelsky, Mykhailo Zhdan, "Podilia," Internet Encyclopedia of Ukraine, (1993);
- "Karmaliuk, Ustym," Internet Encyclopedia of Ukraine (1988).
1835
За царя Миколи I оприлюднено новий закон про євреїв, який формально встановлював кордони Смуги осілості (був чинний до Першої світової війни). На цій території євреїв не змушували переселятися із сільської місцевості, і вони мали право купувати, обробляти та орендувати землю — за винятком заселених маєтків та володінь, де жили кріпаки-християни. Вони також могли засновувати фабрики й орендувати сільські заклади в цих межах, зокрема таверни, корчми та млини. Деяким євреям за певних умов було дозволено жити за межами Смуги осілості, а євреям-купцям першої гільдії — подорожувати до столиць і морських портів.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 362.
1844
Скасування єврейського самоврядування
Уряд царя Миколи I офіційно скасував органи єврейського самоврядування (кагали), передавши євреїв під юрисдикцію місцевих органів державної влади. Євреям було дозволено керувати власними справами лише тією мірою, якою вони стосувалися єврейської релігійної практики.
Джерела
- Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1845–1848
З ініціативи історика й письменника Миколи Костомарова в Києві було створено Кирило-Мефодіївське братство — таємне товариство, що мало на меті перетворити суспільний лад «згідно з християнськими принципами справедливості, свободи, рівності й братерства». Товариство виступало за скасування кріпосного права, рівні можливості для всіх слов’янських народів розвивати свою національну мову й культуру, освіту мас, об’єднання всіх слов’ян у федеративну державу, в якій Україна відігравала б провідну роль. Ідею такої слов’янської федерації Костомаров розвинув у 1845–1846 роках у «Книзі буття українського народу», що її описують як «першу політичну програму молодого українського руху». Після доносу частину членів й однодумців товариства, зокрема Пантелеймона Куліша й Тараса Шевченка, заарештували та заслали чи кинули за ґрати. Попри нетривале існування товариство мало вплив на сучасників, а своїми пізнішими публікаціями його члени ще сильніше вплинули на розвиток українського національного руху.
Джерела
- Ivan Koshelivets, "Cyril and Methodius Brotherhood," Internet Encyclopedia of Ukraine.(Article updated in 2020);
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 362.
1853–1855
Кримська війна
Кримська війна мала глибокі наслідки для євреїв, українців та інших народів Російської імперії. Війна зіштовхнула Османську імперію та її союзників (включаючи Велику Британію, Францію, Сардинію) з Росією, яка тоді пробувала поширити свою імперію та вплив на Близький Схід. Британські, французькі та османські війська висадилися в Криму у вересні 1854 року, розпочали річну облогу Севастополя, вступили в низку битв, які закінчилися для Росії поразкою та втратою Чорноморського флоту.
Під час війни план щодо кількості рекрутів, яких мали призвати в російську армію, зріс удвічі для росіян та українців і вчетверо для євреїв. Сотні єврейських солдатів і матросів брали участь в обороні Севастополя. Під час війни усі сторони зазнали великих втрат.
Читати більше...
Війна також завдала шкоди економіці імперії, особливо Україні, яка була частиною театру воєнних дій. Проти війни виступили українські землевласники й комерсанти, наростали селянські заворушення. Наслідком поразки Росії в протистоянні Великій Британії та Франції стала глибоке переосмислення ситуації в російському уряді й суспільстві. Війна продемонструвала неефективність військового командування Росії та її системи транспорту й постачання; створювалося відчуття, що Російська імперія відстала в порівнянні з Європою. На сором для Росії першу залізницю в Криму (і в Україні) побудували британці, щоб з’єднати Балаклаву (де відбулися невдалі дії британської легкої бригади) з Севастополем.
Вимоги провести зміни спонукали царя Олександра II, який зійшов на престол саме після закінчення війни, розпочати амбітну програму реформ для модернізації імперії. Програма реформ безпосередньо вплинула на скасування кріпосного права 1861 року й сприяла пожвавленню політичної активності задля відстоювання громадянських прав, зокрема українців і євреїв. Війна також змінила людський і культурний ландшафт Криму, оскільки Олександр ІІ проводив ворожу політику щодо кримських татар, змусивши понад 200 тис. із них виїхати до Османської імперії протягом наступного десятиліття — незабаром їх замінили слов’янські (українські й особливо російські) внутрішні переселенці.
Джерела
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 176, 362;
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, 2010), 340, 367–368;
- Lubomyr Wynar, "Crimean War," Internet Encyclopedia of Ukraine (1984);
- Yohanan Petrovsky-Shtern, "Military Service in Russia," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1855–1865
Великі реформи
Цар Олександр ІІ запровадив «Великі реформи», які привели до звільнення селян від кріпацтва та змінили економічний, соціальний і культурний ландшафт України, безпосередньо вплинувши на життя українців і євреїв. Скасування кріпацтва в 1861 році звільнило 23 млн осіб із 74-мільйонного населення імперії, зокрема більшість українського населення Київської, Подільської та Волинської губерній, від особистого і юридичного підпорядкування поміщикам. Вони отримали змогу купувати землю. Однак попри це економічний статус колишніх кріпаків не покращився в пізнішій складній системі громадської власності на землю. Не отримали вони й політичного впливу чи заохочення розвивати свою самобутню культуру. Натомість стривожений польським повстанням 1863 року та можливістю розколу всередині «загальноросійської національності», російський міністр внутрішніх справ П. Валуєв запровадив заборону україномовних видань. Реформи Олександра II розширили політику інтеграції євреїв у російський політичний організм, але за набагато ліберальнішого режиму, ніж у його попередника.
Читати більше...
Заходи охоплювали заборону призову дітей на військову службу, відкриття додаткових районів за межами Смуги осілості для проживання євреїв та скасування для них деяких економічних й освітніх обмежень. Значною зміною став дозвіл, наданий деяким категоріям євреїв — як-от випускникам університетів, військовим ветеранам, купцям першої гільдії та фаховим ремісникам, — постійно проживати в Києві, де євреям було заборонено жити відповідно до статуту 1835 року, яким визначено кордони Смуги осілості.
Однак ці реформи принесли користь насамперед євреям, які пройшли акультурацію, і більш привілейованим групам. Водночас серед ширшого єврейського населення і далі панувала бідність. Підвищення рівня освіти й професійні успіхи деяких євреїв невдовзі викликали обурення серед населення й заклики знову накласти на євреїв обмеження. До 1865 року низку реформ було скорочено, а після царевбивства 1881 року цар Олександр III скасував багато ліберальних реформ свого батька.
Джерела
- John Klier, "Pale of Settlement," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Benjamin Nathans, Beyond the Pale: The Jewish Encounter with Late Imperial Russia (Berkeley 2002), 78;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 397–399.
1864
Царська реформа місцевого самоврядування дозволила тим євреям, які відповідали вимогам майнового цензу, голосувати й бути обраними до новостворених повітових і губернських зборів (земств). Як наслідок, євреї почали брати участь у міському самоуправлінні, і їх інколи призначали на політичні посади місцевого рівня в сільських районах України.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 401.
1850-ті рр. — 1905
Українські народницькі рухи
Починаючи з кінця 1850-х років, представники української інтелігенції, що вболівали за долю українського народу, створювали таємні товариства під назвою громади, які відіграли значну роль у піднесенні української національної свідомості в межах Російської імперії. Їхня назва відсилає до традиційного сільського об’єднання, бо вони охоплювали переважно сільське населення. Через видання та недільні школи активісти мали на меті поширювати письменність серед українських селян і робітників, знайомити їх з українською культурою, виховувати почуття національної самосвідомості, підвищувати рівень життя. У цих недільних школах міську бідноту навчали не лише українці, а і євреї.
Читати більше...
Прикметним фактом є те, що недільні школи (вперше відкриті в Києві 1859 року), найпевніше, створили за зразком єврейських суботніх шкіл для ремісників в Одесі. Такі школи були продуктом єврейської освітньої реформи, пов’язаної з єврейським просвітницьким рухом, й дістали підтримку Миколи Пирогова, відомого хірурга й ліберального мислителя, тодішнього куратора Одеського шкільного округу. Перша суботня школа відкрилася в Одесі за десять місяців до заснування першої недільної школи в Києві.
Київська громада була найактивнішою та найвитривалішою в підросійській Україні. До 1870-х років громади постали в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах (з впливовими осередками також у Санкт-Петербурзі, Москві й Варшаві). Більші громади організовували драматичні гуртки та хори, ставили українські п’єси, давали концерти, друкували просвітницькі буклети для розповсюдження по селах.
У міру посилення антиукраїнських репресивних заходів уряду в 1860-х роках (зокрема заборони видання українських книжок та закриття українських недільних шкіл) посилився нагляд і почалися репресії проти провідних діячів громад. Через це старші громади зосередилися на політично нейтральній культурно-освітній діяльності. Проте на зламі століть виникли більш політично зорієнтовані громади, які складалися переважно з гімназистів й університетської молоді, зокрема жінок. Серед них, зокрема, студентська громада, що її заснував у Харкові 1897 року Дмитро Антонович і яка 1904 року об’єдналася з його нелегальною Революційною українською партією (РУП), а також Київська студентська громада, теж пов’язана з РУП, яка була вихолощена арештами в 1904–1905 роках.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Vasyl Markus, "Hromadas," Internet Encyclopedia of Ukraine (1989);
- Tobias Grill, “Rabbis as Agents of Modernization in Ukraine, 1840-1900,” in Martin Schultze Wessel and Frank E. Sysyn, eds., Religion, Nation, and Secularization in Ukraine (Edmonton and Toronto, 2015), 73.
Пов’язані підрозділи
Розділ 6.1 1897–1908
1860–1880-ті рр.
Хоча євреї не брали участі в перших соціалістичних групах, організованих в Російській імперії, деякі з них підтримували аграрний соціалістичний рух народників та інші народницькі революційні групи в 1870-х роках. Однак їхня прихильність ослабла, коли деякі елементи в цих групах виявили антисемітські настрої під час погромів 1881 року. Після першої хвилі погромів партія «Народна воля», відповідальна за вбивство царя Олександра II, яке спричинилося до погромів, випустила провокаційну листівку українською мовою. Листівка закликала селян піднятися проти їхніх єврейських гнобителів і проти «царя панів і жидів».
Читати більше...
Недавні дослідження встановили, що автор цієї листівки Герасим Романенко опублікував її в серпні 1881 року без згоди інших членів «Народної волі» (багато з яких уже були страчені чи заарештовані), а решта лідерів «Народної волі» денонсували прокламацію. Деякі революційні народники, однак, вважали жертви серед євреїв супутніми втратами, корисними для провокування бажаного селянського повстання.
У цей період царський режим вважав усі несанкціоновані партії, особливо соціалістів та анархістів, дуже підозрілими. Влада була рішуче налаштована силою придушити спроби пропаганди революційних і соціалістичних ідей серед фабрично-заводського робітництва й селян та доручила царській таємній поліції (охрані) виявляти, заарештовувати й ув’язнювати агітаторів.
Джерела
- Shmuel Ettinger, "The Modern Period," in A History of the Jewish People, H.H. Ben Sasson (Cambridge, Mass., 1976), 884, 908;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) I, 433;
- Aleksei Miller, “Imperiia Romanovykh i evrei,” in his Imperiia Romanovykh i natsionalizm (Moscow, 2006), 138, 140;
- Christopher Ely, Underground Petersburg: Radical Populism, Urban Space, and the Tactics of Subversion in Reform-Era Russia (DeKalb, Ill, 2016), 268–269;
- John Klier, Russians, Jews, and the Pogroms of 1881–1882 (Cambridge University Press, 2014), 155–173.
1881–1883
Антиєврейські «Травневі закони»
Економічне, соціальне й політичне становище євреїв у царській імперії різко погіршилося після вбивства Олександра ІІ, що викликало націоналістичні прагнення серед євреїв. Серед причин — розчарування в політиці, яку проводив під час свого правління Олександр II для інтеграції єврейської громади шляхом освіти та русифікації; антиєврейські настрої чиновників, схильних звинувачувати євреїв у руйнівних наслідках індустріалізації та модернізації, а також інших суспільних негараздах; хвиля погромів, що розпочалася у квітні 1881 року. Погіршило ситуацію те, що царська влада відповіла на погроми введенням у 1882 році «тимчасових» Травневих законів, які обмежували проживання євреїв навіть у межах Смуги осілості та накладали великі обмеження на види економічної діяльності.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) II, 1, 5;
- Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1882–1883
Єврейський націоналізм
Леон Пінскер — одеський лікар, а раніше прихильник інтеграції євреїв у російське суспільство — опублікував свою впливову брошуру «Автоемансипація», в якій представив єврейську націоналістичну відповідь на погроми 1881–1882 років. Пінскер вважав, що антисемітизм не є швидкоплинним пережитком середньовічних релігійних упереджень, а постійним сучасним явищем, хворобою, що передається від покоління до покоління. Єдині ліки від цієї хвороби він вбачав в утворенні єврейської автономної держави. На думку Пінскера, юдофобія християнського світу випливала з неприродної, химерної ситуації розсіяння єврейського народу, що його всюди вважали чужим. Він виступав за «нормалізацію» ситуації шляхом закріплення єврейського народу на власній території подібно до інших народів, які досягли політичної зрілості в Європі XIX століття.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) II, 22–23;
- Michael Stanislawski, "Ḥibat Tsiyon," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1883–1887
Комісія Палена
Серед різноманітних комітетів, що їх створив царський режим для розслідування статусу євреїв в імперії після Травневих законів 1882 року, найпомітнішою й найтривалішою була робота комісії під головуванням графа Костянтина Палена. Ця комісія п’ять років збирала широкий спектр даних про євреїв, їхній правовий статус і господарську діяльність. Зрештою більшість членів комісії підтримали поступову емансипацію євреїв і скасування практично всього дискримінаційного законодавства щодо них, щоб зрівняти їх у правах з рештою населення. Однак цар Олександр III і його наближені радники не сприйняли цих рекомендацій і пристали до погляду меншості, яка виступала за продовження наявних обмежень.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) II, 11–13;
- Shmuel Ettinger, "The Modern Period," in A History of the Jewish People, H.H. Ben Sasson (Cambridge, Mass., 1976), 884.
1870–1890-ті рр.
Ранній сіонізм
Різноманітні групи попередників сіоністського руху виникли в царській Росії після того, як провідні єврейські інтелектуали, деякі з яких були тісно пов’язані з Одесою, застосували принципи європейського націоналізму XIX століття до євреїв.
Після погромів на початку 1880-х років Перец Смоленскін, Моше Лейб Лілієнблюм і Леон Пінскер відмовилися від своїх попередніх переконань у тому, що єврейський націоналізм може досягти успіху на російській землі, і активізували рух «Хібат Ціон» (Любов до Сіону). Еліезер Перельман, пізніше більш відомий як Еліезер Бен-Єгуда, наприкінці 1870-х років стверджував, що єврейський націоналізм може бути заснований лише в землі Ізраїлю, в івритомовній єврейській державі.
Читати більше...
Коли Теодор Герцль заснував сіонізм як організований політичний рух у 1897 році, до нього приєдналися сотні тисяч євреїв з українських земель, які були пов’язані з попередніми єврейськими націоналістичними рухами. Проте впливові групи критиків виступили проти політичного бачення Герцля, що нібито передбачало «заперечення діаспори». Деякі підхопили ідею Ашера Гінцберга, більше знаного як Агад Га-ам, який виступав за створення «духовного центру» на історичних землях, з яких пішов єврейський народ. Такий центр об’єднав би стародавню івритомовну й рабинську єврейську культуру та етику з найкращими елементами, засвоєними з інших культур та сучасного життя. Духовний центр поширював би живодайний культурний та етичний вплив на всю єврейську діаспору, зрештою перетворивши юдаїзм із вмирущої віри на яскраву, сучасну національну культуру.
Переважна більшість східноєвропейських рабинів-традиціоналістів мала інший погляд і рішуче виступала проти активістського сіонізму будь-якого роду, вважаючи його єретичним. На їхню думку, національне викуплення на Святій Землі мало відбутися внаслідок небесних, а не людських дій.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) II, 22–24;
- Steven J. Zipperstein, "Ahad Ha-Am," and Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1882–1890-ті рр.
У Наддніпрянській Україні з’явилися одні з перших рухів, які пропагували ідею єврейської еміграції до Палестини (Ерец Ісраель). Організацію «Білу» (акронім від біблійної фрази «Доме Якова, прийди, відпусти нас») заснували 1882 року єврейські студенти в Харкові. Це був перший сіоністський піонерський рух, який на п’ятнадцять років випередив організований всесвітній сіоністський рух. Два роки по тому рух «Хібат Ціон» (Любов до Сіону, інша назва «Ховевей Ціон»), заснований на конференції в місті Катовіце, зібрав членів з усієї Східної Європи. Головою центрального бюро «Хібат Ціону» в Одесі обрали Леона Пінскера, автора впливової брошури «Автоемансипація», і під його егідою в Палестині було створено кілька сільськогосподарських колоній.
«Хібат Ціон» занепав на початку 1890-х років через внутрішні ідеологічні незгоди між релігійними традиціоналістами й секуляристами-націоналістами, а також між тими, хто наголошував на потребі створювати сільськогосподарські колонії в Палестині, й тими, хто пропагував культурний націоналізм та івритомовну освіту в діаспорі.
Джерела
- Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine (Toronto, 2010), 363;
- Michael Stanislawski, "Ḥibat Tsiyon," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1897–1907
Єврейський національний автономізм
У 1897 році, коли сформувався світовий сіоністський рух і народницький соціалістичний Загальний єврейський робітничий союз (Бунд), історик Шимон Дубнов (який із 1890 року жив в Одесі) почав публікувати серію нарисів, в яких викладав свою позицію щодо «національного автономізму». На його думку, євреям не потрібна була батьківщина за межами Європи, щоб стати нацією, бо вони вже були (діаспорною) нацією: «всі верстви єврейського народу, хоча й мають різні політичні вподобання, утворюють одну духовну чи історико-культурну націю». Євреям потрібно було модернізувати свої громадські інституції та отримати конституційне визнання в багатонаціональній державі як цілком легітимній національній меншості.
Читати більше...
Дубнов вважав сіонізм ілюзорним розв’язком величезних проблем східноєвропейських єврейських мас. Він також відкидав соціалізм, особливо його марксистську версію, бо той робив занадто великий акцент на боротьбі робітничого класу проти буржуазії, тоді як від антисемітських атак потерпав весь єврейський народ. У 1907 році Дубнов допоміг заснувати невелику політичну народну партію (Folkspartei) на платформі, в основі якої лежав заклик до «інституціалізації автономії через самоврядні місцеві та федеративні громадські ради» національного, а не релігійного характеру.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) II, 28–29, 64;
- Robert M. Seltzer, "Dubnow, Simon," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1897–1905
Бунд і національно-культурна автономія
Невелика група віленських євреїв під впливом марксистських ідей заснувала у 1897 році єврейську соціалістичну політичну партію — Загальний єврейський робітничий союз, відомий просто як Бунд, — щоб представляти інтереси єврейських робітників у Російській імперії. Менш ніж за десятиліття Бунд став найбільшою та найкраще організованою єврейською політичною партією у Східній Європі.
Читати більше...
Бунд вважав себе частиною російського соціал-демократичного руху й був автономним членом Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) до 1903 року, коли він вийшов із РСДРП через дедалі більш розбіжності в поглядах. Як писав засновник Бунду Аркадій Кремер, метою організації була «не тільки боротьба за загальноросійські політичні вимоги, а й особливе завдання — відстоювати інтереси єврейських робітників, вести боротьбу за їхні громадянські права і насамперед вести боротьбу з дискримінаційними антиєврейськими законами».
У 1901 році Бунд ухвалив резолюцію, якою підтримав створення «федерації національностей з повною національною автономією для кожної [зокрема для єврейського народу], незалежно від території, яку вона займає...». У 1905 році Бунд чітко виступив за «національно-культурну автономію» — передання юрисдикції над культурою, освітою та внутрішнім законодавством установам, що їх демократично оберуть різні національні меншини. Така автономія, з самої своєї природи, мала підтримуватися національною мовою, і, на думку Бунду, національною мовою євреїв був їдиш (а не іврит).
Зосередженість на їдиші частково пояснює масову привабливість Бунду. Десятки тисяч єврейських робітників і студентів у Смузі осілості та Конгресовій Польщі відгукнулися на заклик Бунду приєднатися до масових демонстрацій під час революційного 1905 року. Тоді Бунд налічував 34 тис. членів у 274 осередках і був широко представлений в Україні (хоча найпотужнішою ця партія була в Литві й Білорусі та частині Конгресової Польщі).
Значну роль в організації єврейської самооборони під час погромів 1903–1906 років відіграв саме Бунд. Він також розвинув тісну співпрацю з неєврейськими українськими політичними партіями, які поділяли його цілі, як у Російській імперії, так і в Австро-Угорщині.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) II, 33–34;
- Shmuel Ettinger, "The Modern Period," in A History of the Jewish People, H.H. Ben Sasson (Cambridge, Mass., 1976), 910–911;
- Daniel Blatman, "Bund," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1897–1908
Українська культурно-політична активність
За ініціативи двох науковців, Олександра Кониського та Володимира Антоновича, у Києві 1897 року засновано підпільну українську культурну організацію «Загальна українська безпартійна демократична організація». Багато з перших її членів також належали до Київської громади чи інших громад (таємних українських культурних товариств). Спочатку організація займалася переважно видавничою справою. Однак на початку 1900-х років вона набула політичного характеру, оскільки члени агітували за використання української мови в школах.
Читати більше...
У 1904 році організація змінила назву на «Українську демократичну партію» і прийняла повноцінну політичну програму. Вона вимагала національної автономії для українців та інших національностей у складі федеративної Росії та радикальних економічних і соціальних реформ. Через рік вона об’єдналася з Українською радикальною партією та утворила Українську демократично-радикальну партію (УДРП), що мала ліберальне націоналістичне політичне спрямування й складалася переважно з представників інтелігенції, які діяли в товариствах «Просвіта» та кооперативному русі. На початку 1908 року УДРП, багато членів якої також належали до російської Конституційно-демократичної партії (кадетів), розпалася; більшість її членів увійшли до підпільного Товариства українських поступовців, яке 1917 року стало Українською партією соціалістів-федералістів.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Internet Encyclopedia of Ukraine, entries for "Konysky, Oleksander," "Hromadas," "Hromada of Kyiv," "Ukrainian Democratic Radical party," and "Constitutional Democratic (kadet) party."
Пов’язані підрозділи
Розділ 6.1 1850-ті рр. — 1905
1899
Друга автобіографія Моше Лейба Лілієнблюма «Дерех тешува» («Шлях покаяння») сформувала історіографію євреїв у сучасний період та розуміння їхньої взаємодії з широким суспільством. Ця автобіографія зберегла елементи автобіографії Лілієнблюма 1873 року, яка зафіксувала його перехід від ексклюзивного вивчення єврейських релігійних текстів до підтримки єврейського просвітництва до взаємодії з російським радикалізмом водночас із прийняттям новопосталого єврейського національного руху. Як і інші єврейські інтелектуали після погромів початку 1880-х років, Лілієнблюм втратив віру в можливість інтеграції в російське суспільство. Тепер він підтримував ідею про те, що антисемітизм занадто глибоко вкорінений у країнах, де жили євреї, і що вище євреї підіймаються соціальною та економічною драбиною, то під більшою загрозою буде їхня безпека. Його висновок: єдиний спосіб виправити ситуацію єврейської вразливості — зібрати євреїв на території, де вони становили б більшість.
Джерела
- Israel Bartal "Lilienblum, Mosheh Leib," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1905–1907
Робітничий сіонізм
Бер Борохов заснував партію «Поалей Ціон» (Єврейська соціал-демократична робітнича партія), яка поєднала соціалізм і сіонізм і вважала їдиш національною мовою євреїв поруч з івритом. Ці особливості дозволили «Поалей Ціону» ефективно конкурувати з Бундом. Коли 1901 року Борохов заснував у Катеринославі (нині Дніпро) Сіоністський соціалістичний робітничий союз, він зіткнувся з протидією як російських соціал-демократів, так і сіоністів. Він переконав першу групу своїми працями з філігранною аргументацією про концепцію продуктивності праці та роль робітничих класів. Борохов отримав підтримку з боку другої групи, коли висунув ідею, що перехід до нормального продуктивного життя може відбутися лише на історичній батьківщині, на землі Ізраїлю. Багатьом людям формулювання цих ідей дало змогу відчувати себе комфортно, підтримуючи як соціалізм, так і сіонізм, що й підштовхнуло їх до членства в партії.
Читати більше...
У 1907 році «Поалей Ціон» заснував свій Всесвітній альянс з відділеннями в Австрії, Північній і Південній Америці, Великій Британії, Палестині та Росії. Хоча невдовзі між різними гілками руху з’явилися розбіжності, «Поалей Ціон» став окремою важливою частиною міжнародного сіонізму.
Джерела
- Samuel Kassow, "Po'ale Tsiyon," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Dovid Katz, "Borokhov, Ber," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1905–1907
Революція та погроми в Російській імперії
Революція, яка сколихнула Російську імперію 1905 року, спричинила страйки робітників і селянські заворушення по всій Україні. Відтак було проведено реформи, які позитивно вплинули на становище і українців, і євреїв. Однак російські націоналісти екстремістського спрямування звинуватили євреїв у заворушеннях і викликали хвилю погромів на широкій території.
Читати більше...
У відповідь на революційні заворушення цар Микола II 30 жовтня 1905 року видав маніфест, у якому запропонував низку політичних поступок. Створення легальних політичних партій стало можливим як для українців, так і для євреїв, що дало їм змогу брати участь в парламенті з обмеженими повноваженнями — Державній думі. Зняття заборони на використання української мови та гарантії свободи преси привели до поширення українських газет і добровільних об’єднань наприкінці 1905–1906 років. Жовтневий маніфест також спричинився до скасування багатьох законів, які обмежували участь євреїв у громадянському житті Росії, дозволяючи їм голосувати на виборах до нового парламенту. Фактично, євреї отримали політичні права ще до того, як стали юридично емансипованими.
Революційні струси, однак, призвели також до піднесення реакційного російського націоналізму. Попри значне скорочення кількості євреїв серед революційних діячів консервативні прихильники монархії пов’язували євреїв взагалі з революцією. Більш екстремістські елементи активно пропагували антисемітські теорії змови та підбурювали до погромів.
Джерела
- John-Paul Himka, "Revolution of 1905," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993);
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 190–191;
- Michael Stanislawski, "Russia: Russian Empire," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010).
1906
У Києві почав функціонувати неофіційний громадський орган, в якому домінувала родина Бродських. Він отримав визнання муніципалітету як «Єврейське представництво у справах благодійності».
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) II, 193.
1906–1912
Михайло Грушевський, видатний український історик, який понад десятиліття був очільником українського національно-культурного руху в Галичині, активно зайнявся розвитком українського національно-культурного відродження в Російській імперії. Під час свого короткого перебування (1906) у Петербурзі він допомагав новоствореному Українському клубу в ролі редактора його друкованого органу й радника українських депутатів. Потім Грушевський переїхав до Києва, де став співзасновником Українського наукового товариства (за зразком Наукового товариства імені Шевченка в Галичині), першим його керівником і співредактором його журналів.
Читати більше...
Для ширшого розвитку української національної свідомості Грушевський заснував і видавав популярну газету «Село» (1909–1911), а коли російський уряд її закрив, він заснував «Засів» (1911–1912). У 1908 році Грушевський став одним із засновників Товариства українських поступовців і загальновизнаним лідером українського руху. В цей час він заявляв, що його мета — демократична й автономна Україна в рамках демократичної федеративної Російської держави з рівним ставленням до різних національно-етнічних груп. У 1917 році Грушевського обирають головою Центральної Ради УНР.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 195;
- Oleksander Ohloblyn and Lubomyr Wynar, "Mykhailo Hrushevsky," Internet Encyclopedia of Ukraine (1989).
Пов’язані підрозділи
Розділ 6.4 1898–1911
1911
У Києві був убитий російський прем’єр-міністр П. Столипін, який пропагував зняття одних законодавчих обмежень для євреїв, а натомість вводив інші. Вбивцею був Дмитро Богров, син вихрещеного єврея, член анархо-комуністичної групи.
Джерела
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010) II, 67–68.
