6.6 - Українсько-єврейські відносини
1858
Під час однієї з перших публічних акцій протесту проти антисемітизму в Російській імперії в «Русском вестнике» був опублікований відкритий лист, що його підписали 140 видатних особистостей, на захист двох єврейських публіцистів, на яких звели наклеп в анонімній колонці в петербурзькому журналі «Иллюстрация». Під листом свій підпис поставив історик і публіцист Микола Костомаров, а також відомі українські письменники Тарас Шевченко та Марко Вовчок (псевдонім Марії Вілінської). Проте сам лист, автором якого був Пантелеймон Куліш, містив вкорінені стереотипи і про євреїв, і про українців, що було характерно для того часу. У листі стверджувалося, що євреї «зробилися й повинні були зробитися запеклими ворогами чужовірців, які зводили огуду на їхню віру ... Євреї, обмежувані всюди навіть самими законами, знехотя вдалися до хитрощів і крутійства...». Можливо, з благими намірами, але все ще перебуваючи в полоні стереотипів, автор листа додає, що «лише вільна освіта й рівність громадянських прав здатні очистити єврейську націю від усього, що є в ній ворожого стосовно чужовірців».
Читати більше...
У листі також зазначалося, наскільки прикметним є те, що видатні українці протестують проти наклепницької характеристики євреїв в журналі «Иллюстрация», позаяк український народ «більше, ніж великоросіяни й поляки, терпів від євреїв і виразив свою ненависть до євреїв за часу давнього тисячами кривавих жертв ... Він мстив євреям з таким простодушним усвідомленням праведності кровопролиття, що навіть оспівав свої страшні подвиги у своїх щиро поетичних піснях».
За іронією, як відзначали відомий український письменник Іван Франко й видатний український історик Михайло Грушевський, дії самого Куліша спричинилися до поширення антиєврейських мотивів, адже він вносив зміни в тексти народних дум, з яких, своєю чергою, такі мотиви просочилися в українську літературу ХІХ століття.
Джерела та пов’язані підрозділи
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature. Representation and Identity (New Haven, 2009), 16–17, 20–22;
- George G. Grabowicz, "The Jewish Theme in Nineteenth- and Early Twentieth-Century Ukrainian Literature," in Peter Potichnyj, Howard Aster, eds. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 333–334.
Пов’язані підрозділи
Розділ 6.4 1890–1900-ті рр. (Українська етнографія)
Розділ 6.5 1862 (Микола Костомаров)
Розділ 6.5 1876–1883
1861–1862
На сторінках російськомовного єврейського журналу «Сіон» та українського видання «Основа», прогресивного журналу і єдиного легального органу українофілів у Російській імперії, відбулася перша в модерну добу публічна дискусія про українсько-єврейські відносини. Дискусію зініціював єврейський активіст з Полтавської губернії Веніамін Португалов після того, як натрапив на слово жид в «Основі». У російському вжитку термін жид вважався принизливим, а перевагу надавали нейтральній назві еврей.
Редактор «Основи» Пантелеймон Куліш відповів, що термін жид в українській мові санкціонований тривалим вживанням і не є принизливим. Потім він додав, що справжньою перешкодою в єврейсько-українських відносинах є добровільна ізоляція євреїв від українського населення — цю тему Куліш розгорнув, вживаючи нестримані мовні засоби, у своїх статтях в «Основі», де він пояснював причини взаємного антагонізму між євреями та українцями.
Читати більше...
«Основа» відповіла, погоджуючись прийняти слово жид як прийнятне позначення єврея. Проте, за словами історика Романа Сербина, «Сіон» відповів на закид «Основи» щодо «відсутності єврейської інтеграції в українську громаду контртвердженням, що українці переслідують власні вузькі, “ексклюзивістські національні” інтереси».
За словами історика літератури Мирослава Шкандрія, в основі дискусії лежало прагнення єврейської інтелігенції «подолати мовну, культурну й територіальну ізоляцію шляхом інтеграції до всієї Російської імперії» та сприйняття українського партикуляризму як загрози такій інтеграції. Натомість українська інтелігенція сприймала тяжіння євреїв до російської мови й культури як просування російщення і як таке, що суперечило прагненню українців до національно-культурного визволення.
Джерела
- Roman Serbyn, "The Sion-Osnova Controversy of 1861–1862," in Peter Potichnyj, Howard Aster, eds. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 85, 91–93;
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature. Representation and Identity (New Haven, 2009), 35–38.
1875–1883
Михайло Драгоманов, впливова постать у формулюванні позиції українського національного руху щодо «єврейського питання», опублікував статтю «Євреї і поляки в Південно-Західному краї» (1875). У цій статті він стверджував, що євреї є «паразитичним класом» стосовно українського селянства, позаяк більшість євреїв були дрібними торговцями, шинкарями й посередниками. У пізніших статтях, опублікованих у Женеві (1881–1883), він повторив свою думку про те, що більшість євреїв були частиною капіталістичної системи, яка експлуатувала маси, — що «єврейська нація не лише складається переважно з одного стану, а й що цей стан є паразитичним».
Пізніше Драгоманов точніше окреслив це суворе судження, зазначивши, що третина євреїв на українських землях були робітниками й більшість з них були дуже бідними. Як розв’язок, він пропонував провести соціально-економічну перебудову як єврейської громади, так і українського суспільства. Акцент на соціальній солідарності понад національну солідарність дав йому змогу звернутись до українських радикалів із проханням плекати «добру волю до євреїв-робітників».
Читати більше...
Водночас він вважав євреїв окремою нацією і був серед перших українських інтелектуалів, які запропонували надати євреям громадянські права й національну автономію, захищені конституційними гарантіями, хоча й не визнавав юдаїзм основою єврейської самоідентичності.
Джерела
- Moshe Mishkinsky, "The Attitudes of the Ukrainian Socialists to Jewish Problems in the 1870s," in Peter Potichnyj, Howard Aster, eds. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 57, 61, 68;
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature. Representation and Identity (New Haven, 2009), 51;
- Yaroslav Hrytsak, Ivan Franko and His Community (Canadian Institute of Ukrainian Studies, 2018), 317.
1900–1906
Революційна українська партія (РУП), перша українська політична партія в Російській імперії, та групи, що відкололися від неї, розробили різні плани щодо євреїв. РУП, яку заснувала група студентів у Харкові, прагнула поєднати соціалістичні та українські націоналістичні ідеї, що заімпонували б селянству й сільському пролетаріату. Початкова програма партії була викладена в брошурі, що її написав 1900 року харківський юрист Микола Міхновський. В ній було чітко зазначено, що мета РУП — українська незалежність. Однак станом на 1902 рік більшість членів РУП прагнули автономії в демократичній федеративній Росії, а не повної незалежності.
Читати більше...
Тоді Міхновський організував підпільну Українську народну партію (УНП), знову підтвердивши прагнення до незалежної Української держави. «Спілка» — інша група, яка відкололася від РУП і сформувалася в грудні 1904 року, — була багатонаціональною за складом і мала тісні зв’язки з російськими соціал-демократами та єврейським Бундом. «Спілка» обрала курс на національно-територіальну автономію України в рамках федеративної демократичної Росії.
Засновник РУП Дмитро Антонович сприяв зміцненню формальних зв’язків з єврейською соціалістичною партією «Бунд». Під його керівництвом РУП видавала прокламації та публікувала статті у своїх періодичних виданнях, де висвітлювала переслідування євреїв в Україні з боку російського уряду й показувала, що переважна більшість єврейського населення жила в бідності й тому євреїв не можна було вважати експлуататорською нацією. Як описує член РУП Володимир Дорошенко: «Боротьба за національне самовираження та політичну свободу об’єднала єврейську й українську молодь у гімназіях, університеті та за межами аудиторій. Така єдність виявилася в Полтаві, Лубнах, Прилуках, Ніжині, Києві, про що я знаю з особистого досвіду».
Натомість УНП на чолі з Міхновським проповідувала виключення «іноземців», зокрема євреїв, з українського суспільства. Вона стояла на платформі боротьби за «вільну, незалежну, демократичну Україну без пана і раба» та «вільну від чужинців». У брошурі УНП «Десять заповідей УНП» українцям пояснювали, що «всі народи вам брати, але росіяни, поляки, угорці, румуни та євреї — це вороги нашої нації, доки вони панують над нами й експлуатують нас».
Джерела
- Serhii Plokhy, The Gates of Europe (New York, 2015), 192–193;
- Arkadii Zhukovsky, "Revolutionary Ukrainian party" and Roman Senkus, "Ukrainian Social Democratic Spilka," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993);
- Yury Boshyk, "Between Socialism and Nationalism: Jewish-Ukrainian Political Relations in Imperial Russia, 1900–1917," in Peter Potichnyj, Howard Aster, eds. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 176–177, 181.
1905–1907
У двох українськомовних драмах, опублікованих 1906 року, розглянуто тему українсько-єврейських взаємин у контексті тодішніх погромів: «Лихоліття» Гната Хоткевича й «Дисгармонія» Володимира Винниченка. Обидва драматурги були представниками покоління модерністів, які неявно підтримували релігійну толерантність і рівність перед законом, стверджували солідарність між євреями й українцями в протистоянні з тією самою репресивною системою та висловлювали прихильність до революційних змін.
Читати більше...
Хоча обидва твори заглиблюються в психологію та організаційні методи сумнозвісних чорносотенців, вони різняться розумінням останніх подій. Для Хоткевича погроми й невдала революція 1905 року були політичною невдачею та великою людською трагедією, що набули додаткового значення (як зауважив Георгій Грабович) як «благородний спадок спільних зусиль і спільного мучеництва». Позиція Винниченка була песимістичніша. Показуючи, як провладні сили маніпулювали, провокували, а іноді й платили погромникам за застосування насильства, Винниченко також звернув увагу на антисемітизм серед самих революціонерів. Як завважив Мирослав Шкандрій, Винниченка вразила їхня політична наївність — «невинна віра в загальне братерство й демократичні свободи» та схильність недооцінювати «не лише значення національного питання, а й потворну реальність расових, соціальних і політичних упереджень».
Джерела
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature. Representation and Identity (New Haven, 2009), 83–85, 88–89;
- Mykola Iv. Soroka, "Jewish Themes in Volodymyr Vynnychenko's Writing," in Yohanan Petrovsky-Shtern and Antony Polonsky, Polin: Studies in Polish Jewry, Volume 26, Jews and Ukrainians, (Oxford, 2014), 215–217;
- George G. Grabowicz, "The Jewish Theme in Nineteenth- and Early Twentieth-Century Ukrainian Literature," in Peter Potichnyj, Howard Aster, eds. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 340–341.
1907
Після зняття у 1905 році драконівських обмежень, накладених Емським указом 1876 року, Микола Садовський заснував у Києві перший постійний український театр. Його театр особливо успішно ставив українські історичні драми, як-от «Богдан Хмельницький» Михайла Старицького, та українські опери. З самого початку театр Садовського включав до свого репертуару п’єси єврейських драматургів, таких як Аврам Гольдфаден, Шолом Аш та Якоб Гордін, і наймав багато єврейських музикантів, тим самим залучаючи глядачів з-поміж дедалі більшого єврейського населення Києва.
Читати більше...
На відкриття театру Садовський планував поставити український переклад п’єси російського письменника Євгенія Чирікова «Євреї» 1903 року. Однак поліція заборонила виставу, оскільки вона нібито була спрямована проти самодержавного царського режиму. П’єсу — відповідь на погроми 1905 року — поставили наступного сезону. Цікаво, що український переклад «Євреїв» (опублікований 1907 року) містив передмову журналіста (згодом українського політичного діяча) Симона Петлюри, в якій він писав, що «страждання Нахмана в “Євреях” Чирікова викличуть глибоке співчуття у всіх, незалежно від того, чи належать вони до цієї нації, на чию історичну долю випало нести важкий хрест гноблення і насильства». У цей період Петлюра редагував київську газету «Слово», яка викривала антисемітські погляди деяких письменників, що публікувалися в газетах «Рада» й «Рідний край».
Джерела
- Myroslav Shkandrij, Jews in Ukrainian Literature: Representation and Identity (New Haven & London, 2009), 60–64;
- Myroslav Shkandrij, “There are problems in Ukraine that are challenging historians, writers, and civil society,” Hadashot, English translation on UJE website, 18 December 2019;
- Nikolayev, Bibliographic Dictionary of Russian Writers, Vol. 2 (lib.ru., 1990, Russian).
1906–1908
Після російської революції 1905 року українські та єврейські політичні партії в Російській імперії розвинули тісну співпрацю як в офіційній, так і в підпільній політичній діяльності. Під час виборів до І та ІІ Державної думи (1906–1907) впливова Українська демократична партія утворила виборчі блоки з єврейськими організаціями та партіями. Ліберальна конституційно-демократична партія (партія кадетів) виступала за конституційну монархію і повноцінне громадянство для всіх меншин Росії, включаючи визнання права неросійських народів на розвиток своєї національної культури. Ця партія отримала значну підтримку як з боку євреїв, так і з боку українців і здобула третину місць у першій Державній думі Російської імперії. У 1908 році, після чистки українських націоналістичних організацій і партій з боку царського уряду, єврейські й українські партії об’єднали зусилля, нелегально переправляючи з Росії оголошених у розшук осіб. Єврейський Бунд (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі, Росії) допоміг Симону Петлюрі та іншим українським соціал-демократам втекти до Львова в австрійській Галичині.
Джерела
- Yury Boshyk, "Between Socialism and Nationalism: Jewish-Ukrainian Political Relations in Imperial Russia, 1900–1917," in Peter Potichnyj, Howard Aster, eds. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 184–185;
- Hans Rogger, Jewish Policies and Right-wing Politics in Imperial Russia (Berkeley and Los Angeles, 1996), 20.
1908–1911
Олена Пчілка, видатна українська письменниця й націоналістка, опублікувала статтю «Наша справа з євреями» в українськомовному виданні «Рідний край», де вона була редакторкою. Пчілка використала цю платформу, щоб поскаржитися на «прогресивну» єврейську інтелігенцію, яка заважала українським культурним і національним прагненням, завжди обираючи вступ до лав «керівних націй» — як-от росіян, німців чи поляків. Деякі представники української інтелігенції вважали цей погляд шовіністичним.
У 1911 році, ніби відповідаючи Олені Пчілці, видатний сіоністський лідер Володимир Жаботинський написав редакторам українських газет у Києві, що українські націоналісти й сіоністи мають однакових ворогів та однакові цілі й що національні школи й боротьба з русифікаторами та полонізаторами стояли на порядку денному обох народів. Далі Жаботинський пообіцяв: сіоністська преса покаже євреям, «що вони повинні скерувати свою увагу на українців, а не бути русифікаторами».
Читати більше...
Пізніше Жаботинський вважав, що євреї повинні створити власну державу, оскільки їхня інтеграція в неєврейське суспільство була неможлива. На його думку, головною перешкодою для інтеграції був неминучий «антисемітизм речей», вкорінений у неодмінному економічному конфлікті, спричиненому конкуренцією між єврейськими посередниками й дедалі більшим середнім класом таких націй, як поляки й українці.
Джерела
- Yury Boshyk, "Between Socialism and Nationalism: Jewish-Ukrainian Political Relations in Imperial Russia, 1900–1917" and Martha Bohachevsky-Chomiak, "Jewish and Ukrainian Women," in Peter Potichnyj, Howard Aster, eds. Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 186–8, 365;
- Antony Polonsky, The Jews in Poland and Russia (Oxford/Portland, 2010), vol. II, 23.
1910–1912
У Києві тісні робочі стосунки між єврейською родиною Бродських та українською родиною Терещенків у цукровій промисловості також поширювалися на їхню філантропічну діяльність. Обидві родини спонсорували великі доброчинні проєкти в Києві, які принесли користь як єврейським, так і неєврейським культурним і соціальним установам, а також широкій громадськості. Окрім величних синагог, Бродські допомагали профінансувати лікарню, бактеріологічний та політехнічний інститути. У своєму заповіті Лазар Бродський заповідав кошти на будівництво в Києві Бессарабського критого ринку (працює дотепер) за умови, що доходи від ринку будуть спрямовані на підтримку його улюблених доброчинних організацій. Терещенки подарували Україні численні величні споруди, підтримку культурно-освітніх закладів, колекції мистецтва, які нині зберігаються в київських музеях, які вони допомогли заснувати. Терещенки також були серед небагатьох християнських сімей, які підтримували єврейські починання.
Джерела
- Natan Meir, Kiev: Jewish Metropolis (Bloomington and Indianapolis, 2010), 195–196;
- Natan Meir, "Brodskii Family," YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe (2010);
- Oleksandr Surhay, "Oleksandr Tereshchenko: Founder of Kyiv's Educational Institutions," Den (6 June 2000);
- Arkadii Zhukovsky, "Tereshchenko," Internet Encyclopedia of Ukraine (1993).
